Темна матерія

Я дивлюся в очі Чарлі.
Кажу їм, як сильно я їх люблю.
Що я пройшов крізь пекло, щоб зараз отак сидіти між ними.
Я починаю з мого викрадення в ту хрустку жовтневу ніч, коли мене примусили під дулом пістолета вести машину до закинутої електростанції в Південному Чикаго.
Я розповідаю про свій страх, про те, як думав, що мене збираються вбити, про те, що натомість прокинувся в ангарі секретної наукової лабораторії, де люди, яких я ніколи не бачив, виявляється, не тільки знали мене, а ще й з нетерпінням чекали на моє повернення.
  
Вони прислухаються до кожної деталі моєї втечі з «Лабораторій швидкості» тієї першої ночі, і мого повернення в наш будинок на Елеанор-стріт, будинок, який не був моєю домівкою, де я жив самотою, як людина, котра вибрала шлях присвятити усе життя своїм науковим дослідженням.
Світ, в якому ми з Даніелою ніколи не одружувалися, а Чарлі ніколи не народжувався.
Я розповів Даніелі, як я зустрів її двійника на художній інсталяції в Бактауні.
Як мене схопили й заточили в лабораторії.
Як ми з Амандою втекли в кубі.
Я описую мультивсесвіт.
Кожні двері, в які заходив.
Кожен зруйнований світ.
Кожне Чикаго, яке було не зовсім моє, але яке на крок наближало мене до дому.
Про деякі речі я не згадую.
Те, про що я поки не насмілююсь розповідати.
Про дві ночі, які я провів із Даніелою після відкриття інсталяції.
Про те, як двічі був свідком її смерті.
Колись я розповім і про це.
Я намагаюсь уявити, що мусять відчувати Даніела й Чарлі, слухаючи цю історію.
Коли по щоках Даніели починають котитися сльози, я питаю:
— Ти віриш мені?
— Звичайно, я тобі вірю.
— Чарлі?
Мій син киває, але його погляд блукає десь дуже далеко. Він байдуже спостерігає за метушливими покупцями, і мені цікаво, чи багато він почув із того, що я розповідав.
Як взагалі можна слухати таку маячню?
Даніела витирає очі й каже:
— Я просто хочу впевнитися, що правильно зрозуміла все, що ти розповідав. Отже, тієї ночі, коли ти пішов на вечірку Раяна Голдера, цей другий Джейсон украв твоє життя? Він запхав тебе в той ящик і закинув у свій світ, щоб самому жити в цьому? Зі мною?
— Саме про це я тобі й кажу.
— Значить, цей чоловік, з яким я жила, — чужий?
— Не зовсім. Я думаю, що він і я були однією особою п’ятнадцять років тому.
— А що сталося п’ятнадцять років тому?
— Ти сказала мені, що вагітна Чарлі. Мультивсесвіт існує, бо кожен вибір, який ми робимо, утворює розвилку на шляху, яка веде в паралельний світ. Та ніч, коли ти сказала мені про вагітність, закінчилася не тільки так, як ми з тобою пам’ятаємо. Вона розділилася на безліч варіантів. В одному світі, в якому ми з тобою живемо, ти і я вирішили жити разом. Ми побралися. У нас народився Чарлі. Ми зажили в нашому будинку. В іншому — вирішив, що не готовий ставати батьком, це не мій шлях. Я боявся, що втрачу роботу, не задовольню своїх амбіцій.
Отож, існує варіант нашого життя, де в нас не було дитини. Чарлі. Ти захопилася своїм мистецтвом. Я захопився своєю наукою. І зрештою, наші шляхи розійшлися. Той чоловік, та моя версія, з якою ти жила впродовж останнього місяця, — саме він і побудував цей ящик.
— Тобто, велику версію тієї штуки, над якою ти працював, коли ми вперше зустрілися — куб?
— Точно. І якоїсь миті він зрозумів, від чого відмовився, зробивши роботу метою свого життя. Він пошкодував про свій вибір, який зробив п’ятнадцять років тому. Але в кубі не можна мандрувати в минуле чи в майбутнє. Він лише з’єднує всі можливі світи в одну мить, у даний час. Тому він шукав те, що йому треба, поки не знайшов мій світ. І помінявся зі мною життям.
На обличчі Даніели потрясіння й огида.
Вона підводиться з лавки й швидко йде до вбиральні.
Чарлі кидається за нею, але я кладу руку йому на плече й кажу:
— Дай їй кілька хвилин.
— Я знав, що щось було не так.
— Про що ти? — питаю.
— У тебе — ну, не в тебе, в нього — в нього була якась інша, ну, щось таке, як енергія, чи що. Ми більше розмовляли, особливо за вечерею. Він був просто, я не знаю...
— Який?
— Інший.
Багато про що мені хочеться спитати у сина, питання так і спалахують в голові.
Чи був він веселіший?
Чи був він кращим батьком?
Кращим чоловіком?
Чи було їхнє життя цікавішим із цим самозванцем?
Та боюсь, що відповіді на ці питання можуть мене знищити.
Даніела повертається.
Дуже бліда.
Коли вона знову всідається, я питаю:
— У тебе все гаразд?
— У мене є до тебе питання.
— Яке?
— Сьогодні вранці, коли ти зробив так, щоб тебе арештували, — це було для того, щоб я прийшла до тебе?
— Так.
— Навіщо? Чом би просто не прийти додому після... Господи, я навіть не знаю, як його називати.
— Джейсон-2.
— Після того, як Джейсон-2 пішов?
— А ось тут починається справжнє божевілля.
— А досі, то було ще не божевілля? — запитує Чарлі.
— Я був не єдиний... — це навіть звучить, як маячня.
Але я мушу їм розповісти.
— Що? — питає Даніела.
— Я був не єдиною версією мене, яка повернулася в цей світ.
— Що це означає?
— Інші Джейсони теж повернулися.
— Які інші Джейсони?
— Мої версії, які втекли за допомогою куба в тій лабораторії, але вибрали різні шляхи в мультивсесвіті.
— І скільки їх? — питає Чарлі.
— Не знаю. Мабуть, багато.
Я розповів про те, що сталося в магазині спорттоварів, а також у чаті. Розповів про того Джейсона, який вистежив мене в готелі, і про того, який напав на мене з ножем.
Сум’яття моєї родини перетворюється на відвертий страх.
— Тому я й так учинив, щоб мене арештували, — пояснюю я. — Бо, наскільки мені відомо, багато Джейсонів стежать за тобою, ходять за тобою назирці, відстежують кожен твій крок і щось замишляють. Мені треба було, щоб ти прийшла до мене в безпечне місце. Тому я попросив тебе викликати таксі. Я знаю, що принаймні одна моя версія простежила за тобою аж до поліцейського відділку. Я бачив його, коли ми проїжджали повз твою «Хонду». Тому я і хотів, щоб ти привезла із собою Чарлі. Але це вже не має значення. Ми тут разом, у безпеці, і тепер ви обоє знаєте правду.
Даніела не одразу спромагається щось сказати.
Вона тихо питає:
— А ці інші... Джейсони... які вони?
— Про що ти?
— Вони всі якось із тобою пов’язані? В основі своїй вони — це ти?
— Так. До того моменту, як я потрапив у мультивсесвіт. Тоді всі ми пішли різними шляхами й отримали різний досвід.
— Але ж деякі схожі на тебе? Версії мого чоловіка, які боролися, як прокляті, щоб повернутися в цей світ. Які хотіли лише одного — бути зі мною. З Чарлі.
— Так.
Її очі звужуються.
Як вона мусить все це сприймати?
Я бачу, як вона намагається якось змиритися з цією неймовірністю.
— Дані, подивися на мене.
Я пильно дивлюся в її мерехтливі очі.
Я кажу:
— Я люблю тебе.
— Я теж тебе люблю. Але ж інші теж люблять, правда? Так сильно, як і ти.
Від цих її слів у мене розривається серце.
У мене немає на це відповіді.
Я роздивляюся людей поблизу нас, думаючи, чи за нами, бува, не стежать.
За той час, що ми тут сидимо, народу на мезонінному рівні побільшало.
Ось якась жінка штовхає візок.
Юні закохані нипають магазином, тримаючись за руки й лизькаючи морозиво, по вуха в блаженстві.
Старий чоловік човгає за дружиною, все його обличчя ніби волає: «Ходімо вже додому, будь ласка».
Ми тут не в безпеці.
Ми не в безпеці ніде в цьому місті.
Я питаю:
— Ти зі мною?
Вона вагається, дивиться на Чарлі.
Тоді знову на мене.
— Так, — каже вона. — Я з тобою.
— Добре.
— То що ж нам тепер робити?
  
Розділ чотирнадцятий
 
Ми вирушаємо в дорогу в тому, в чому були, прихопивши банківський конверт з готівкою, витрушеною з наших чекових і ощадних рахунків. Даніела оформляє прокат машини на кредитну картку, але подальші розрахунки ми здійснюватимемо готівкою, щоб нас було важче відстежити.