Темна матерія

— Не можна цього робити.
А я відповідаю їй так, як мені ще з мільйон років не спало б на думку сказати:
— Але ж як приємно викурити сигару після їжі.
Вона дивиться на мене крізь товсті скельця своїх окулярів, як на божевільного.
Підходить офіціантка, несучи горнятко кави, над якою звивається димок. Вигляд у неї надзвичайно розчарований.
Хитаючи головою, вона каже голосом матері, яка шпетить своє чадо:
  
— Знаєте, тут не можна цього робити.
— Але ж це так приємно.
— Ви хочете, щоб я покликала менеджера?
Я затягаюся ще.
Пахкаю димом.
Кухар — дебелий м’язистий хлопець з руками, вкритими татуюванням — повертається і дивиться на мене.
Я кажу офіціантці:
— Це чудова ідея. Вам доведеться піти й покликати менеджера, бо я не збираюся це припиняти.
Коли офіціантка йде, літня жінка, яка сидить біля мене, і якій я зіпсував сніданок, бурмоче:
— Який грубий молодик.
Вона кидає виделку, злазить з табурета й прямує до дверей.
Деякі інші відвідувачі, які сидять поблизу, вже почали звертати на мене увагу.
Але я собі курю, поки зі службового приміщення в кінці ресторану не виходить високий чоловік у супроводі офіціантки. На ньому чорні джинси, біла строга сорочка з плямами поту по боках і однотонна краватка, вузол якої ось-ось розв’яжеться.
Судячи з його жалюгідного вигляду висновую, що він працював усю ніч.
Він зупиняється позаду мене й каже:
— Я Нік, черговий менеджер. Не можна курити в приміщенні. Ви заважаєте іншим відвідувачам.
Я трохи повертаюся і зустрічаюся з ним поглядом. У нього втомлений і роздратований вигляд, і я почуваюся скотиною за те, що втягую його в це. Але зупинятися вже пізно.
Я роззираюся навколо. Тепер усі дивляться на мене, на пательні підгоряє пиріжок.
Я питаю:
— Невже вам усім заважає моя чудова сигара?
Звучить цілий хор «Так».
Хтось називає мене придурком.
Краєм ока я помічаю якийсь рух у дальньому кінці закусочної.
Нарешті.
Із кутової кабінки вибирається полісмен, він іде по проходу до мене, і я чую потріскування його рації.
Він молодий.
Років так під тридцять.
Невисокий і кремезний.
В очах світиться твердість морпіха й інтелект.
Менеджер з полегшенням відступає на крок.
Тепер полісмен стоїть біля мене й каже:
— У нашому місті діє закон про чистоту повітря в приміщенні, і ви його зараз порушуєте.
Я пахкаю новою порцією сигарного диму.
Полісмен робить ще одну спробу:
— Послухайте, я всю ніч провів на ногах. Як і багато хто із цих відвідувачів. Навіщо ви псуєте їм сніданок?
— А навіщо ви псуєте мені сигару?
На обличчі полісмена з’являється тінь гніву.
Його зіниці розширюються.
— Негайно приберіть сигару. Останнє попередження.
— А то що?
Він зітхає.
— Це була не та відповідь, на яку я сподівався. Підводьтеся.
— Чого це?
— Бо ви їдете до в’язниці. Якщо за п’ять секунд ви не приберете цю сигару, я вважатиму, що ви чинили опір при затриманні, а отже, я буду не таким ніжним.
Я кидаю сигару в чашку з кавою, злізаю з табурета, а полісмен спритно дістає з-за пояса наручники й надіває мені на зап’ястя.
— У вас є при собі зброя чи голки? Все, що може мені зашкодити, і про що я мушу знати?
— Ні, сер.
— Чи перебуваєте ви під дією якихось наркотиків або ліків?
— Ні, сер.
Він побіжно обшукує мене, потім бере за руку.
Коли ми йдемо до виходу, всі відвідувачі аплодують.
Його джип припаркований перед входом.
Він відчиняє задні двері й каже, щоб я беріг голову.
Спробуйте граціозно й хвацько залізти в задній відсік поліцейської машини, коли у вас руки скуті кайданками за спиною. Полісмен сідає за кермо.
Він пристібається паском безпеки, заводить двигун і виїжджає на засніжену вулицю.
Заднє сидіння, схоже, спеціально зробили незручним. Тут узагалі немає місця для ніг, коліна впираються в клітку, а самі сидіння зроблені з такої твердої пластмаси, що здається, ніби ти сидиш на бетоні.
Я дивлюся крізь заґратовані вікна, бачу, як повз нас пролітають знайомі сусідні будинки, і думаю, чи є бодай одна малесенька надія, нехай йому трясця, що все це спрацює.
Ми в’їжджаємо в гараж 14-го окружного поліцейського відділку.
Полісмен Гаммонд стягує мене з заднього сидіння і проводить через кілька сталевих дверей у відділ реєстрації.
З одного боку кімнати стоїть ряд столів зі стільцями для затриманих. Перегородкою з плексигласу вони відділяються від робочої зони з іншого боку кімнати.
Кімната смердить блювотою і розпачем, залитими лізолом.
У цей ранковий час, крім мене, тут є ще один затриманий — жінка в дальньому кінці кімнати, прикута до столу. Вона маніакально розхитується, чухається, щипає себе.
Гаммонд знову обшукує мене, потім наказує сісти.
Він знімає наручник з моєї лівої руки, пристібає його до кільця, вмонтованого в стіл, і каже:
— Мені потрібно подивитися ваші водійські права.
— Я їх загубив.
Він записує це у своїх паперах, переходить до іншого кінця столу, вмикає комп’ютер.
Питає моє ім’я.
Номер соціального страхування.
Адресу.
Місце роботи.
Я питаю:
— А в чому конкретно мене звинувачують?
— Хуліганство й порушення громадського порядку.
Гаммонд починає заповнювати протокол затримання.
Через кілька хвилин він перестає друкувати й дивиться на мене крізь подряпаний плексиглас.
— Ви не схожі на божевільного чи на придурка. Вас немає в базі. У вас ніколи не було проблем із законом. То що ж там сталося? Складається враження, ніби ви... набивалися на затримання. Ви нічого не хочете мені розповісти?
— Ні. Вибачте, що зіпсував вам сніданок.
Він стенає плечима.
— Будуть інші.
У мене беруть відбитки пальців.
Мене фотографують.
У мене забирають черевики, видають мені пару капців і ковдру.
Коли він заносить мене в базу, я запитую:
— А коли я можу скористуватися своїм правом на телефонний дзвінок?
— Ви можете зробити це просто зараз, — він знімає слухавку. — Кому ви хочете зателефонувати?
— Своїй дружині.
Я кажу йому номер і дивлюсь, як він його набирає.
Коли виклик іде, він подає мені слухавку через перегородку.
У мене калатає серце.
Візьми слухавку, люба. Ну ж бо.
Голосова пошта.
Я чую свій голос, але це не моє повідомлення. Невже Джейсон-2 переписав його, хитро маркуючи свою територію?
Я кажу полісмену Гаммонду:
— Вона не відповідає. Чи не могли б ви почепити слухавку?
Він кладе слухавку за секунду до сигналу.
— Очевидно, Даніела не впізнала номер. Вам не важко буде спробувати ще раз?
Він знову набирає номер.
Знову йде виклик.
Я роздумую — якщо вона не відповість, може ризикнути й залишити повідомлення?
Ні.
А раптом Джейсон-2 почує? Якщо цього разу вона не відповість, доведеться придумати щось інше, щоб...
— Алло?
— Даніело.
— Джейсоне?
Сльози обпікають мені очі, коли я чую її голос.
— Так, це я.
— Звідки ти телефонуєш? Визначник номера пише, що це — поліція Чикаго. Я думала, це одне з тих благодійних товариств, тому й не...
— Я просто хочу, щоб ти мене хвилиночку послухала.
— Все гаразд?
— Зі мною дещо трапилось по дорозі на роботу. Я все поясню, коли...
— У тебе все добре?
— У мене все добре, але я у в’язниці.
На мить по той бік стає так тихо, що до мене долинають звуки радіошоу, яке вона слухає.
Нарешті вона питає:
— Тебе заарештували?
— Так.
— За що?
— Треба, щоб ти приїхала й внесла за мене заставу.
— Господи, що ти накоїв?
— Послухай, у мене обмаль часу пояснювати. Виходить так, що в мене є право тільки на один дзвінок.
— Зателефонувати адвокату?
— Ні, просто приїжджай сюди якомога скоріше. Я в чотирнадцятому окружному відділку поліції на... — я дивлюся на Гаммонда, щоб він підказав назву вулиці.