Темна матерія

У вікні мелькає Джейсон.
Це не Джейсон-2. Я впевнений, бо це не мій світ. Магазини й ресторани далі за квартал від мого будинку не ті. У цих Дессенів інші автомобілі, не такі, як у нашій сім’ї. І він повніший за мене, я таким ніколи не був.
На мить у вікні з’являється Даніела, піднімає руки, опускає жалюзі.
Добраніч, кохана. 
Дощ припускає сильніше.
Коробка прогинається.
  
Я починаю тремтіти.
На восьмий день мого життя на вулицях Логан-сквер, сам Джейсон Дессен вкидає банкноту в 5 доларів у мою коробочку для пожертв.
Я в безпеці.
Упізнати мене неможливо.
Моє обличчя обвітрене, заросле бородою, і від мене відгонить крайніми злиднями.
Люди в моїй окрузі щедрі. Щодня я назбирую стільки, що можу дешево поїсти й припасти кілька доларів.
Щоночі я сплю у провулку за будинком 44 на Елеанор-стріт.
Це перетворюється на якусь гру. Коли світло в хазяйській спальні гасне, я заплющую очі й уявляю, що я — це він.
Із нею.
За кілька днів я відчуваю, що мій розум потьмарюється.
Аманда якось сказала, що її старий світ починає уявлятися їй якоюсь примарою, здається, я розумію, що вона мала на увазі. Ми асоціюємо реальність із чимось відчутним — із тим, що ми можемо сприйняти відчуттями. І хоч я постійно переконую себе, що на півдні Чикаго стоїть куб, який може перенести мене у світ, де в мене буде все необхідне й бажане, я більше не вірю, що таке місце існує. Дедалі більше моєю реальністю стає цей світ. Де в мене немає нічого. Де я бездомне, жалюгідне створіння, чиє життя викликає тільки співчуття, жаль і відразу.
Неподалік од мене на тротуарі стоїть ще якийсь безхатченко, котрий жваво й голосно розмовляє сам з собою.
Мені спадає на думку: а чи так уже я від нього відрізняюся? Може, ми обидва загубилися у світах, котрі з якихось непідвладних нам причин більше не збігаються з нашою ідентичністю?
Але найстрашнішими є миті, які виникають із дедалі загрозливішою наполегливістю. Миті, коли думка про чарівний куб навіть мені здається маячнею божевільного.
Якось увечері я проходжу повз винну крамницю й розумію, що в мене вистачає грошей на пляшку спиртного.
Я випиваю цілу півлітрову пляшку шотландського віскі «J&B».
Приходжу до тями в хазяйській спальні дому 44 на вулиці Елеанор-стріт, витріщаючись на Джейсона й Даніелу, які сплять у своєму ліжку під купою ковдр.
Годинник на приліжковій тумбочці показує 3:38 ранку, і хоч у будинку стоїть мертва тиша, я такий п’яний, що чую, як пульс б’ється об мої барабанні перетинки.
Я не можу второпати, яким побитом мене сюди занесло?
Єдине, що крутиться в голові, — що в мене це було.
Колись дуже давно.
Ця прекрасна мрія про життя.
І цієї миті, коли кімната йде обертом, а сльози заливають обличчя, я не можу згадати, чи те моє життя було реальне, а чи вигадане?
Я підходжу до того краю ліжка, де лежить Джейсон. Мої очі поступово звикають до темряви.
Він мирно спить.
Я з такою силою прагну того, що належить йому, що просто відчуваю це на смак.
Я зроблю все, щоб отримати це життя. Щоб зайняти його місце.
Я уявляю, як я його вбиваю. Душу його до смерті, або всаджую йому кулю в голову.
Я бачу, як пробую зайняти його місце.
Намагаюся сприйняти цю версію Даніели за свою дружину. Цього Чарлі — за свого сина.
Чи зможу я відчути, що це мій дім?
Чи зможу я спати ночами?
Чи зможу дивитися в очі Даніелі, не згадуючи про жах на обличчі її справжнього чоловіка за дві секунди до того, як я забрав його життя?
Ні.
Ні.
Розуміння роздавлює мене — болюче, ганебне, але яке приходить саме тієї миті, коли я так його потребую.
Почуття провини й найдрібніші відмінності перетворять моє життя тут на пекло. У нагадування не тільки про те, що я накоїв, а й про те, що я так і не отримав.
Цей світ ніколи не стане моїм.
Я не здатен на це.
Я не хочу цього.
Я не така людина.
Мене не повинно тут бути.
Коли я, похитуючись, виходжу зі спальні, то розумію, що навіть думати про таке було відмовою від пошуків моєї Даніели.
Наче сказати їй, що я відпускаю її.
Що вона недосяжна.
Можливо, так воно і є. Може, мені так і не вдасться знайти дорогу до неї, до Чарлі й до мого прекрасного світу. До тієї єдиної піщинки на безмежному березі.
Але в мене ще є дві ампули, і я не здамся, поки не використаю їх.
_____________
Я йду в секонд-генд і купую новий одяг — джинси, фланелеву сорочку, чорний бушлат.
Потім — туалетне причандалля в аптеці, а ще записник, пачку ручок і ліхтарик.
Я оселяюся в мотелі, викидаю свій одяг, і приймаю найдовший душ у житті.
З мене стікає сіра вода.
Я стою перед дзеркалом, виглядаю майже, як завжди, хіба що від поганого харчування трохи випинаються вилиці.
Прокидаюся аж у пообіддя, потім сідаю на поїзд і їду на південь.
В електростанції тихо, промені сонця косо падають у вікна генераторної.
Сидячи у дверях куба, розгортаю записник.
Ще тільки прокинувшись, я все думав про те, що сказала Аманда у прощальному листі: я нічого не писав про те, що відчуваю.
Що ж, поїхали...
 
Мені двадцять сім років. Увесь ранок я працював у лабораторії, і справи йдуть так добре, що я мало не забуваю про вечірку. Останнім часом зі мною таке часто трапляється — забуваю про друзів, про світське життя, щоб викроїти кілька зайвих годин у чистій кімнаті. 
 
Уперше я помічаю тебе в кутку невеликого дворика, коли я стою на якомусь настилі, попиваючи пиво «Корона» з лаймом, усе ще подумки в лабораторії. Мабуть, мою увагу привертає те, як ти стоїш — затиснута в куток високим, худорлявим хлопцем у вузьких чорних джинсах, який виділяється на тлі моїх друзів. Він художник, здається. Я навіть не знаю його імені, згадую тільки, як мій друг Кайл сказав: «О, цей хлопець жодної спідниці не пропустить». 
 
Досі не можу пояснити, та коли дивлюся, як він теревенить із цією темноволосою, чорноокою жінкою в кобальтово-синій сукні — з тобою — спалах ревнощів просто поглинає мене. Несвідомо, шалено, мені хочеться йому врізати. Щось у мові твого тіла свідчить про дискомфорт. Ти не усміхаєшся, твої руки схрещені на грудях, і мені спливає думка, що тебе втягли в неприємну розмову, і що мені, з якогось дива, є до цього діло. Ти тримаєш порожній келих із залишками чогось червоного. Частина мене вимагає: «Піди й поговори з нею, врятуй її.» Друга частина верещить: «Ти нічого не знаєш про цю жінку, навіть її імені. Куди пхаєшся?» 
 
Я бачу, як іду до тебе по траві, несучи новий келих із вином, і коли твої очі зустрічаються з моїми, я відчуваю, що в мене в грудях наче заклинює якийсь механізм, наче зіштовхуються світи. Я підходжу ближче, й ти береш келих з моїх рук так, наче ти мене по нього посилала, і подружньому всміхаєшся до мене, наче ми знаємо одне одного сто років. Ти намагаєшся представити мене Ділону, але ефектно відшитий кощавий джинсовий художник вибачається й линяє. 
 
Тепер ми стоїмо вдвох у затінку огорожі, моє серце мало не вискакує з грудей. Я кажу: «Перепрошую, що перервав розмову, але скидалося на те, що вас треба було рятувати», а ти говориш: «Неймовірне чуття. Він симпатичний, але нестерпний». Я відрекомендовуюсь. Ти називаєш мені своє ім’я. Даніела. Даніела. 
 
Я пам’ятаю тільки якісь уривки з того, що було сказане в наші перші хвилини разом. Переважно, як ти смієшся, коли я говорю тобі, що я атомний фізик, але без насмішки. Наче ця новина справді тебе захоплює. Я пам’ятаю, як вино зволожує твої губи. Я завжди знав, десь на інтелектуальному рівні, що наша відокремленість та самотність — це тільки ілюзія. Ми всі зроблені з одного й того ж — із розкиданих вибухом шматочків матерії, сформованої у полум’ї мертвих зірок. І лишень тієї миті з тобою я відчув це кожною своєю клітиною. І все це завдяки тобі. 
 
Так, можливо, мені просто хотілося близькості, та ще мені було цікаво, чи не є оце магнетичне відчуття свідченням чогось глибшого. Про такий хід своїх думок я розважливо змовчав. Я пам’ятаю приємне сп’яніння від пива й тепло сонця, а потім, коли воно сідає за обрій, я відчуваю, як страшенно мені хочеться піти з цієї вечірки разом із тобою, але в мене не вистачає духу запропонувати. І тоді ти кажеш: «У мого друга сьогодні ввечері відкриття галереї. Хочете піти?» 
 
А я думаю: «Я піду за тобою куди-завгодно».