Темна матерія

Надя повертається, тицяє мені в руку п’ять автоін’єкторів і маску для обличчя.
Водій каже:
— Маску носіть увесь час, і я знаю, що це важко, але постарайтеся не доторкатися до дружини.
— А що це за препарат?
— Морфій. Якщо ви зразу дасте їй усі п’ять, вона просто згасне. Я б не чекав. Останні вісім годин наймерзотніші.
— У неї немає шансів?
— Ні.
— А де ліки?
— Їх не встигнуть зробити, щоб врятувати місто.
  
— То вони просто залишають людей помирати у своїх будинках?
Він дивиться на мене крізь свій захисний лицьовий щиток.
Цей щиток тонований.
Я навіть не бачу його очей.
— Якщо ви спробуєте втекти й натрапите не на той блокпост, вони вас уб’ють. Особливо вночі.
Він повертається і йде геть.
Я дивлюсь, як вони знову залазять у «Гамві», заводять двигун і виїжджають з кварталу.
Сонце сховалося за обрієм.
На вулиці темніє.
— Нам треба негайно їхати, — каже Аманда.
— Дай мені секунду.
— Вона заразна.
— Я знаю.
— Джейсоне...
— Там нагорі моя дружина.
— Ні, це одна з версій твоєї дружини, і якщо ти підхопиш те, що в неї, то ти ніколи більше не побачиш свою справжню дружину.
Я надіваю маску й піднімаюся на ґанок перед входом.
Даніела дивиться, як я наближаюсь.
Її спотворене обличчя жахає мене.
Вона всю себе заблювала кров’ю і чорною жовчю.
— Вони не заберуть мене? — питає вона.
Я хитаю головою.
Мені хочеться обійняти й заспокоїти її.
Мені хочеться втекти від неї.
— Все нормально, — каже вона. — Тобі не треба вдавати, що все буде добре. Я готова.
— Вони дали мені ось це, — кажу я і кладу автоін’єктори.
— Що це?
— Спосіб усе закінчити.
— Я бачила, як ти помирав у своєму ліжку, — каже вона. — Я бачила, як мій син помирав у своєму. Я навіть не хочу повертатися в той будинок. Я навіть уявити собі не могла, що моє життя буде таким.
— Твоє життя не було таким. Воно тільки так закінчилось. Твоє життя було прекрасне.
Свічка випадає в неї з рук і гасне на бетоні, від ґноту піднімається димок.
— Якщо я дам тобі їх усі зразу, то все скінчиться, — кажу я. — Ти цього хочеш?
Вона киває, криваві сльози течуть по її щоках.
Я знімаю ліловий ковпачок із одного автоін’єктора, приставляю його одним кінцем до її стегна й натискаю кнопку на протилежному кінці.
Даніела ледь здригається, коли пружина подає голку, по якій доза морфіну впорскується в її тіло.
Я підготував інші чотири і один по одному швидко їх застосував.
Ефект настав майже миттєво.
Вона сповзає по перилах і валиться на спину, коли наркотик діє, її чорні очі скліють.
— Тепер краще? — питаю.
Вона майже всміхається, потім каже, і її слова тужавіють:
— Я знаю, це в мене галюцинації, але ти — мій ангел. Ти повернувся до мене. Я так боялася помирати сама в цьому будинку.
Темрява густішає.
Перша зірка з’являється в зловісних чорних небесах над Чикаго.
— Мені щось таке... мариться, — каже вона.
Я думаю про всі ті вечори, коли ми сиділи отут на ґанку. Пили вино. Сміялися. Перекидалися жартами із сусідами, котрі проходили повз нас, коли вуличні ліхтарі починали підморгувати вздовж усієї вулиці.
У цей момент мій світ здається таким безпечним і чудовим. Тепер я розумію — я сприймав увесь той затишок, як щось звичайне. Мій світ був такий чудовий, і як же легко, виявляється, в будь-який спосіб, котрих існує доволі, обернути його на прах.
— Мені так хочеться, щоб ти доторкнувся до мене, Джейсоне, — каже Даніела.
Її голос хрипне й ламається, перетворюється майже на шепіт.
Її очі заплющуються.
Кожен цикл її дихання подовжується на одну-дві секунди.
Аж поки вона зовсім не перестає дихати.
Я не хочу, щоб вона отак тут лежала, але знаю, що не повинен до неї торкатися.
Підводжуся, іду до дверей і заходжу всередину. Будинок мовчазний і темний, присутність смерті чіпляється до моєї шкіри.
Я минаю освітлені свічками стіни їдальні, проходжу через кухню і зазираю в кабінет. Дерев’яна підлога скрипить під ногами, і це єдиний звук у будинку.
Перед сходами нагору я зупиняюся і вдивляюся в темряву другого поверху, де у своєму ліжку лежить і розкладається мій син.
Я відчуваю, як мені хочеться піднятися нагору, наче непереборно затягує в чорну діру.
Але я опираюся.
Я хапаю ковдру, накинуту на диван, виношу надвір і накриваю нею тіло Даніели.
Потім зачиняю двері свого будинку, спускаюся сходами й іду геть, подалі від цього жаху.
Я сідаю в машину, заводжу двигун.
Дивлюся на Аманду.
— Дякую, що не кинула мене.
— А треба було.
Я від’їжджаю.
Якісь райони міста освітлені.
А інші затоплені пітьмою.
Мої очі повні сліз.
Я майже не бачу, куди їду.
— Джейсоне, це не твій світ. Це була не твоя дружина, — каже Аманда. Ти все ще можеш дістатися додому і знайти їх.
Розумом я осягаю, що так воно і є, але на рівні емоцій у мене просто їде дах.
Я запрограмований любити й захищати цю жінку.
Ми проїжджаємо Бактаун.
Здалеку видно, як над усім містом у небо здіймаються багатометрові стовпи полум’я.
Федеральна траса темна й порожня.
Аманда простягає руку і знімає маску з мого обличчя.
Запах смерті, що витав усередині мого будинку, засів у носі.
Я не можу його позбутися.
Я все думаю про Даніелу, як вона, мертва, лежить під ковдрою на нашому ґанку.
Коли ми добираємося до західної частини центру, я визираю з вікна.
На тлі зірок досить чітко вимальовуються обриси хмарочосів.
Вони чорні, неживі.
— Джейсоне?
— Що?
— За нами їде якась машина.
Я дивлюся в дзеркало заднього виду.
Без світла фар вона виглядає, як привид, що нависає над моїм бампером.
Раптово вмикаються і засліплюють фари дальнього світла й червоно-синя «блимавка», заливаючи кабіну яскравими світловими плямами.
Позаду нас лунає голос, підсилений мегафоном: «З’їдьте на узбіччя!»
Паніка наростає.
Нам нічим захищатися.
На цьому шматку лайна ми нікого не зможемо обігнати.
Я знімаю ногу з педалі газу й дивлюся, як стрілка спідометра повзе проти годинникової стрілки.
Аманда питає:
— Ти зупиняєшся?
— Так.
— Чому?
Я трохи збавляю швидкість, натискаючи на педаль гальма, і коли швидкість падає, з’їжджаю на узбіччя й зупиняю машину.
— Джейсоне, — хапає мене за руку Аманда. — Що ти робиш?
У бічне дзеркало мені видно, як чорний бездоріжник зупиняється за нами.
«Вимкніть двигун і викиньте ключі у вікно». 
— Джейсоне!
— Просто довірся мені.
«Це останнє попередження. Вимкніть двигун і викиньте ключі у вікно. При спробі втекти буде відкрито вогонь на ураження». 
Позаду, за кілометр чи далі, з’являється більше фар.
Вимикаю двигун і вимикаю все світло. Потім опускаю вікно на кілька сантиметрів, висуваю руку і вдаю, що викидаю ключі.
Дверцята з боку водія на бездоріжнику відчиняються і звідти вилазить чоловік у протигазі зі зброєю напоготові.
Я знову заводжу двигун, врубаю все світло і вдавлюю педаль газу в підлогу.
Крізь гуркіт двигуна чую звук пострілу.
У лобовому склі з’являється дірка від кулі.
Потім ще одна.
Наступна вціляє у відсік для касет.
Озираюсь і бачу бездоріжник на узбіччі вже за сотню метрів.
Стрілка спідометра вказує на дев’яносто п’ять і повзе вище.
— Як далеко ми від нашого з’їзду?
— Два-три кілометри.
— За нами їх ціла купа.
— Я їх бачу.
— Джейсоне, якщо вони нас схоплять...
— Я знаю.
Зараз ми їдемо на швидкості, трохи вищій ста сорока, двигун надривається, утримуючи її, оберти повзуть у червону зону.
Ми пролітаємо вказівник, що наш з’їзд за півкілометра попереду праворуч.
На цій швидкості ми будемо там за кілька секунд.