Темна матерія

Навіть крізь важкий дурман заспокійливого мене трясе від горя.
Від гніву.
— Чоловік, який прийшов на квартиру до Даніели, — це ти його послав по мене? — питаю.
— Ти не залишив мені вибору. Сама можливість того, що ти розповів їй про це місце...
— Це ти наказав йому вбити її?
— Джейсоне...
— Це ти?
Він не відповідає, але це і є відповідь.
Я дивлюся Дейтонові в очі і все, про що здатен думати, — здерти цю мармизу з його черепа.
  
— Ти, мерзотний...
Мені перехоплює горло.
Я ридаю.
У мене з-перед очей не сходить гола ступня Даніели, по якій тече кров.
— Мені так шкода, брате, — Дейтон нахиляється, хоче взяти мене за руку, і в мене плече мало не вискакує із суглоба, коли я намагаюся відсунутись від нього якнайдалі.
— Не торкайся до мене!
— Ти пробув у цій камері майже двадцять чотири години. Мені не завдає втіхи зв’язувати тебе й колоти заспокійливе, але поки ти несеш загрозу для себе та інших, ситуація не може змінитися. Тобі треба щось поїсти й випити. Ти зробиш це?
Я втуплююсь у тріщину в стіні.
Я уявляю, як головою Лейтона я пробиваю ще одну.
Гачу нею об бетон знову, і знову, і знову, і знову, поки від неї залишиться сама тільки червона каша.
— Джейсоне, або ти дозволяєш, щоб тебе погодували, або я вставлю зонд тобі в шлунок.
Я хочу йому сказати, що вб’ю його. Його й усіх інших у цій лабораторії. Я відчуваю, як ці слова вже зриваються з мого язика, але голос розуму перемагає — я повністю в руках цієї людини.
— Я знаю, те, що ти бачив у тій квартирі, було жахливе, я дуже жалкую про це. Я б хотів, щоб цього ніколи не траплялося, але часом ситуація заходить надто далеко... Послухай, я хочу, щоб ти знав, що мені дуже, дуже прикро, що все це відбулося на твоїх очах.
Лейтон підводиться, іде до дверей, відчиняє їх.
Стоячи на порозі, він обертається до мене. Його обличчя наполовину освітлене, наполовину в темряві.
Він каже:
— Може, ти не хочеш зараз про це слухати, але без тебе цього місця не було б. Нікого з нас тут би не було, якби не твоя робота, твій геній. Я нікому не дозволю про це забути. Особливо тобі.
Я заспокоююсь.
Я вдаю, що заспокоююсь.
Бо лежачи зв’язаним у цій комірчині, я ніякого чорта не доб’юся.
З ліжка, прямо в камеру спостереження, встановлену над дверима, кажу, щоб прийшов Лейтон.
Через п’ять хвилин він уже розв’язує мої пута й каже:
— Мабуть, я такий же щасливий, як і ти, що можу визволити тебе із цих штук.
Він подає мені руку.
Мої зап’ястя стерті в кров шкіряними пасками.
У роті пересохло.
Я вмираю від спраги.
Він питає:
— То як, тобі краще?
Мені раптом спливає на думку, що мій перший намір, коли я тут прийшов до тями, був правильний. Бути тим, за кого мене вважають. Єдиний спосіб вибратись із цієї халепи — напирати на провали в пам’яті й порушення самоідентифікації. От хай вони самі й заповнюють прогалини. Бо якщо я не той, за кого вони мене вважають, то навіщо я їм тоді здався.
Тоді я зроду не вийду живим із цієї лабораторії.
Я кажу йому:
— Я злякався. Тому й тікав.
— Я тебе чудово розумію.
— Мені шкода, що я завдав тобі стільки прикрощів, але ж і ти мусиш мене зрозуміти — я кінців ніяк не зведу. На місці останніх десяти років тільки зяюча діра.
— І ми докладемо всіх зусиль, щоб допомогти тобі відновити ці спогади. Щоб ти одужав. Ми зробимо МРТ. Ми перевіримо тебе на ПТСР. Наш психіатр Аманда Лукас скоро займеться тобою. Даю тобі слово, ми перериємо все вздовж і впоперек, поки все не відновимо. Поки ти повністю не повернешся.
— Дякую.
— А ти зробиш те саме для мене. Послухай, я не маю жодного уявлення, про те, через що ти пройшов за ці останні чотирнадцять місяців, але чоловік, якого я знаю одинадцять років, мій колега й друг, разом з яким ми все оце будували, — він замкнений десь у твоїй голові, і я зроблю все, щоб його там знайти.
Жахлива думка — а раптом усе так і є?
Мені здається, що я знаю, хто я.
Але якась частинка мене сумнівається... А що, як спогади мого реального життя — чоловіка, батька, професора — нереальні?
А раптом це якийсь побічний продукт ушкодження мозку, яке я отримав, працюючи в цій лабораторії?
А що, як я і справді той, ким усі мене вважають у цьому світі?
Ні.
Я знаю, хто я.
Лейтон сидить на краю матраца.
Тепер він поклав ноги на ліжко й сперся спиною на бильце для ніг.
— Мушу спитати, — каже він. — А що ти робив у квартирі тієї жінки?
Брешу.
— Та я і сам до пуття не знаю.
— А звідки ти її знаєш?
Намагаюсь не дати волю сльозам і гніву.
— Я зустрічався з нею колись дуже давно.
— Повернімося до початку. Коли ти втік через вікно вбиральні три ночі тому, як ти добрався додому на Логан-сквер?
— На таксі.
— А ти розповідав водієві про те, звідки ти втік?
— Звісно, що ні.
— Ясно, а після того, як тобі вдалося вислизнути в нас із рук у своєму будинку, куди ти пішов?
Брешу.
— Я тинявся містом усю ніч. Заблукав. Злякався. Наступного дня побачив ту афішу про арт-шоу Даніели. Так я її і знайшов.
— Ти розмовляв іще з кимось, крім Даніели?
Раян.
— Ні.
— Ти впевнений?
— Так. Я повернувся до неї в квартиру, і ми були вдвох, поки...
— Ти повинен зрозуміти — ми все вклали в це місце. У твою роботу. Ми всі заодно. Будь-хто з нас життя віддасть, щоб захистити це. І ти в тому числі.
Постріл.
Чорний отвір між її очима.
— У мене серце розривається, коли я бачу тебе таким, Джейсоне.
Він промовляє це з непідробною гіркотою і жалем.
Я бачу це в його очах.
— Ми були друзями? — питаю.
Він киває, зціпивши щелепи, наче стримує хвилю емоцій.
Я кажу:
— Просто ніяк не можу збагнути, як ти, чи будь-хто з цих людей, допускаєте, що можна вбити людину заради захисту цієї лабораторії.
— Джейсон Дессен, якого я знаю, аж так не переймався б тим, що сталося з Даніелою Варгас. Я не кажу, що він би з того радів. Ніхто б із нас не радів. Мене, наприклад, аж нудить. Але він був би готовий до цього.
Я хитаю головою.
Він каже:
— Ти просто забув, що ми разом побудували.
— То покажи мені.
Мене миють, дають новий одяг, годують.
Після обіду ми з Дейтоном їдемо вантажним ліфтом на підрівень чотири.
Востаннє, коли я йшов цим коридором, він був оббитий поліетиленом, і я не уявляв, де перебував.
Мене не залякували.
Не попереджали, що я не можу вийти.
Але я вже помітив, що ми з Лейтоном рідко лишаємося на самоті. Двоє чоловіків, які поводяться, як копи, постійно стовбичать десь поряд. Я пам’ятаю цих охоронців ще з першої ночі.
— В основному, тут чотири рівні, — каже Лейтон. — Тренажерна зала, кімната відпочинку, їдальня і кілька спалень — на першому. Лабораторії, чисті кімнати, конференц-зали — на другому. На підрівні три — виробничі приміщення. На четвертому — ізолятор та центр управління.
Ми підходимо до пари дверей, схожих на двері сейфа. Вони виглядають достатньо грізно, як і личить дверям, котрі захищають державні таємниці.
Лейтон зупиняється біля сенсорного екрана, вмонтованого в стіну біля них.
Він витягає з кишені картку-ключ і тримає його під сканером.
Комп’ютеризований жіночий голос каже:
— Ім’я, будь ласка.
Він нахиляється ближче.
— Лейтон Вене.
— Пароль.
— Один-один-вісім-сім.
— Розпізнавання голосу підтверджено. Ласкаво просимо, докторе Венс.
Мене лякає звук сирени. Її луна розчиняється в порожнечі коридору позаду нас.
Двері повільно відчиняються.
Я заходжу в ангар. Високо зверху, з-поміж крокв, ллється яскраве світло, освітлюючи куб заввишки метри чотири, кольору гарматної бронзи.
Мій пульс зривається з припону.
Я не вірю власним очам.