Темна матерія

Я заходжу ще в якийсь вестибюль, де решта моєї групи оточила пластиковий пакет, виловлюючи з нього свої мобілки.
Попереду, у просторій, яскраво освітленій галереї з блискучою дерев’яною підлогою, розмальованими стінами, скрипковим тріо... якась жінка в приголомшливій чорній сукні стоїть на підвищенні й промовляє до натовпу.
Аж через п’ять довгих секунд до мене доходить, що це Даніела.
  
Вона сяє, тримаючи келих червоного вина в одній руці й жестикулюючи другою.
— ...це просто найчудовіший вечір, і я така вдячна всім вам за те, що ви прийшли підтримати мій новий проект. Він символізує світ.
Даніела піднімає свій келих з вином.
— Salud!
Натовп відгукується і, поки всі п’ють, я рушаю до неї.
Зблизька вона дуже збуджена, світиться від радості й така наповнена життям, що я ледве втримуюся, щоб не гукнути її. Це Даніела, така ж енергійна, як і тоді, коли ми вперше зустрілися п’ятнадцять років тому, перш ніж наступні роки життя — буденність, радість, печаль, компроміс — перетворили її на жінку, з якою ми тепер спимо в одному ліжку: чудова мати, чудова дружина, яка все ж постійно притлумлює тоненький внутрішній голосок, який попискує, що все б могло бути й по-іншому.
В очах моєї Даніели тягар і відсторонення, які часом мене лякають.
Ця Даніела ширяє над землею.
Тепер я стою метрів за три від неї, моє серце калатає, сподіваючись, що ось вона гляне на мене, і тоді...
Наші очі зустрічаються.
Її очі розширюються, рот відкривається, і я не розумію, чи вона налякана, чи рада, чи просто здивована, побачивши моє обличчя.
Вона проштовхується крізь натовп, обвиває руками мою шию і міцно пригортається до мене.
— О Боже, я не вірю, що ти прийшов. У тебе все добре? Я чула, що ти на якийсь час виїжджав із країни, чи десь пропав.
Я не знаю, що на це відповісти, тому просто кажу:
— Ну, ось і я.
Даніела вже давно не пахтилася парфумами, але сьогодні від неї пахне Даніелою без мене, Даніелою до того, як наші окремі запахи змішалися в один наш.
Я не хочу, щоб вона мене відпускала — мені потрібен її дотик — але вона відсторонюється.
Я питаю:
— А де Чарлі?
— Хто?
— Чарлі.
— Про кого ти говориш?
Щось перевертається в мене всередині.
— Джейсоне?
Вона не знає нашого сина.
А хіба у нас є син?
Хіба Чарлі існує?
Звичайно, існує. Я був присутній при його народженні. Я тримав його у своїх руках через десять секунд після того, як він прийшов у цей світ, скорчений, надриваючись від крику.
— Все гаразд? — питає вона.
— Авжеж. Я щойно вийшов із лабіринту.
— І що ти скажеш?
— Я мало не заплакав.
— Це все ти, — каже вона.
— Про що ти?
— А та наша розмова півтора року тому? Коли ти приходив до мене? Ти мене надихнув, Джейсоне. Я думала про тебе щодня, поки його робила. Я думала про те, що ти сказав. Хіба ти не бачив присвяту?
— А де вона була?
— Біля входу в лабіринт. Це для тебе. Я присвятила його тобі, і я хотіла тебе знайти. Я хотіла, щоб ти був моїм особливим гостем цього вечора, але ніхто не міг тебе знайти. — Вона усміхається. — А тепер ти тут. Тільки це й має значення.
Моє серце б’ється так швидко, що здається, наче кімната ось-ось закрутиться, і раптом біля Даніели з’являється Раян Голдер і невимушено пригортає її. На ньому твідовий піджак, волосся сивувате, на вид він трохи блідіший і не в такій гарній формі, як тоді, коли я його бачив востаннє, найнеймовірніше в барі «Віллидж Теп» минулої ночі, коли він святкував присудження премії Павійського університету.
— Так, так, — каже Раян, потискаючи мені руку. — Містер Павія. Власною персоною.
Даніела каже:
— Хлопці, мені треба дотримуватися формальностей і піти трохи потусуватися, але, Джейсоне, коли все закінчиться, у мене будуть невеличкі таємні посиденьки. Ти прийдеш?
— Та я б залюбки.
Я дивлюся, як натовп поглинає Даніелу, а Раян питає:
— Хочеш випити?
Ще б пак.
У галереї розходилися не на жарт. Офіціанти в смокінгах пригощали всіх закусками й шампанським, крім того, тут був ще й платний бар — у дальньому кінці кімнати під триптихом автопортретів Даніели.
Бармен наливає нам віскі — «Макаллан» дванадцятирічної витримки — у пластянки, а Раян каже:
— Я чув, що в тебе справи йдуть непогано, ну, а я маю те, що маю.
Так дивно — в ньому нема й сліду тієї зарозумілості й пихи, якими хизувався цей чоловік у місцевому барі минулої ночі.
Ми беремо своє віскі, ідемо в затишний куточок, подалі від натовпу, який доймає Даніелу.
Ми стоїмо там, спостерігаючи, як із лабіринту все прибувають нові люди, і я питаю:
— То чим ти займаєшся? Я якось загубив твої сліди.
— Я перейшов до Чиказького університету.
— Вітаю. То ти викладаєш?
— Клітинна й молекулярна неврологія. Крім того, проводжу одне круте дослідження, яке стосується також префронтальної кори головного мозку.
— Звучить цікаво.
Раян нахиляється ближче.
— Без жартів. Тут плітки ходять — одна одної дурніша. Увесь вулик розбурканий. Подейкують, — він знизив голос — що в тебе був передоз і ти з’їхав з глузду. Що тебе запроторили до божевільні. Що ти помер.
— Та ось я. Притомний, живий, здоровий.
— Отже та сполука, яку я для тебе зробив... я так розумію, вона спрацювала?
Я витріщаюся на нього, не маючи жодного уявлення, про що він говорить. І коли я не відповідаю одразу, він каже:
— Гаразд, я розумію. Вони придавили тебе купою угод про нерозголошення.
Я попиваю своє питво. Я все ще голодний, і алкоголь швидко вдаряє мені в голову. Коли поряд з’являється черговий офіціант, я загрібаю з його срібної таці аж три тарталетки.
Але якщо Раяна щось гризе, він не заспокоїться.
— Послухай, я не збираюся канючити, — править він своєї, — але хіба я не зробив для тебе і «Лабораторій швидкості» чимало лівої роботи? Ми ж із тобою пуд солі з’їли, і ось ти просуваєшся в кар’єрі, а я не знаю... Я думаю, ти отримав від мене те, що хотів, і...
— Що?
— Забудь.
— Та ні, будь ласка.
— Ти б міг виказати більше поваги до свого старого товариша по кімнаті, ось, що я хочу сказати.
— Про яку сполуку ти говориш?
Він дивиться на мене з неприхованим презирством.
— Та пішов ти.
Ми мовчки стоїмо осторонь, а кімната й далі набивається людьми.
— Отже, ви разом? — питаю. — Ти й Даніела?
— Щось таке, — каже він.
— Що це означає?
— Ми час від часу зустрічаємось.
— Тебе завжди до неї вабило, еге ж?
Він лише ошкіряється.
Я пробігаю очима по натовпу, знаходжу Даніелу. На мить вона вигулькує серед шанувальників і знову мені її застують репортери з розкритими блокнотами, куди вони несамовито строчать те, що вона каже.
— Ну, і як воно? — питаю, хоча я не впевнений, що справді хочу почути відповідь. — Ти й моя... і Даніела.
— Неймовірно. Вона — жінка моєї мрії.
Він загадково посміхається, і не минає й трьох секунд, як мені хочеться його вбити.
 _____________
О першій ночі я сиджу на дивані в Даніели вдома й дивлюсь, як вона проводжає до дверей останніх гостей. Ці останні кілька годин були для мене справжнісінькою мукою — з розумним виглядом розводити теревені-вені з друзями Даніели по мистецькому цеху, в нервовому очікуванні миті побути з нею наодинці. Вочевидь, я не дочекаюся цього моменту: Раян Голдер, чоловік, який спить з моєю дружиною, все ще тут, і з огляду на те, як він плюхається в шкіряне крісло напроти мене, я відчуваю, що влаштувався він у ньому принаймні на всю ніч.
Із грубої кутастої склянки попиваю якесь односолодове алкогольне пійло, не п’яний, а задоволений і з біса «тепленький». Алкоголь — як приємний буфер між моєю психікою і цією кролячою норою, в яку я провалився.
Ця країна чудес претендує на те, що вона стане моїм життям.
Цікаво, чи хоче Даніела, щоб я пішов? Невже я той неделікатний останній гість, який пропустив момент, коли він «пересидів» і став небажаним?