Темна матерія

Я підходжу до виходу й чекаю, що зараз зірветься сирена, загукають моє ім’я, охоронці побіжать за мною по вестибюлю.
Ось я й надворі, під дощем. Мене огортає ранній вечір, звична загальна метушня, що настає десь о шостій вечора.
Я швидко збігаю сходами, ступаю на тротуар і так само швидко минаю квартал. Я обережно озираюсь.
Мене ніхто не переслідує, в усякому разі, я нікого не бачу.
  
Просто море парасольок.
Я змок до рубця.
Не уявляю, куди йду.
Біля банку звертаю з тротуару й ховаюсь під навіс над входом. Спираюсь на вапнякову колону й дивлюсь, як сюди-туди снують люди, як періщить дощ.
Витягаю з кишені штанів затискач з банкнотами. Прогулянка на таксі минулої ночі добряче потріпала мою і так мізерну казну. У мене лишилося 182 долари, а мої кредитні картки нічого не варті.
Про те, щоб іти додому, навіть мови нема, але десь тут неподалік, за кілька кварталів од мого особняка, є дешевенький готель, такий зачуханий, що може, на кімнатку там я ще й нашкребу.
Я знову виходжу під дощ.
З кожною хвилиною стає дедалі темніше.
І холодніше.
За два квартали без пальта чи куртки я промокаю до рубця.
Готель «Дейз Інн» займає будівлю по той бік вулиці від бару «Віллидж Теп». Але я помиляюсь. Навіс іншого кольору, та й увесь фасад якийсь екстравагантно фешенебельний. У цьому готелі розкішні апартаменти. Я навіть бачу швейцара, який стоїть на узбіччі під парасолькою і намагається зловити таксі для якоїсь жінки в чорному плащі.
Може, я вийшов не на ту вулицю?
Кидаю погляд на свій улюблений бар на розі.
Назва «ВІЛЛИДЖ ТЕП» мусить блимати неоном у вітрині, натомість тут важкий дерев’яний щит з мідними буквами, причеплений до стовпа. Щит обертається над входом, поскрипуючи од вітру.
Я йду далі, все швидше, бо дощ уже заливає мені очі.
Повз галасливі бари.
Ресторани, де вас умить нагодують смачною вечерею — тільки й видно, як зблискують келихи та столове срібло, коли їх розставляють на білих льняних скатертинах, поки офіціанти записують замовлення.
Кав’ярню, яку я не впізнаю, де раз у раз гарчать еспресо-машини, перемелюючи свіжі кавові зерна.
Наш із Даніелою улюблений італійський куточок, де все, як завжди. Він нагадує мені, що я не їв майже двадцять чотири години.
Але я йду далі.
Поки на мені не лишилося сухого рубця.
Поки я вже не здатен був вгамувати дрож.
Поки не впала ніч і я не опинився перед триповерховим готелем із ґратами на вікнах і виклично величезною вивіскою над входом:
 
Готель «Роял» 
 
Я заходжу досередини, з мене натікає калюжа на потріскані кахлі, вимощені в шаховому порядку.
Такого я зовсім не чекав. Не обшарпаний і не брудний у зловісному значенні слова. Просто забутий. Той, що віджив своє. Схожий на вітальню моїх прадідів у їхньому старезному фермерському будиночку в Айові. Наче ці зношені меблі стоять тут уже тисячі років, вмерзлі в час, тоді, коли решта світу давно вже рвонула вперед. У повітрі чується запах цвілі, а з невидимого програвана тихо линуть мелодії біг-бенду, щось із 1940-х років.
За реєстраційною стійкою старий клерк у смокінгу ніби й не помічає мого «промоклого» становища. Просто бере 95 доларів вологими купюрами й вручає мені ключ від кімнати на третьому поверсі.
Кабіна ліфта тісна, і я дивлюся прямо у своє спотворене відображення в бронзових дверях, поки ліфт, важко, із сапанням і грацією гладуна, який видирається сходами, піднімається на третій поверх.
Посередині тьмяного коридору, такого вузького, що ледве можна протиснутись удвох, я знаходжу двері з номером своєї кімнати й довго колупаюсь ключем у старомодному замку.
Обстановка скромна.
Односпальне ліжко з хисткою металевою рамою і жорстким матрацом.
Ванна кімната розміром з маленьку комірчину.
Комод.
Телевізор із електронно-променевою трубкою.
Стілець біля вікна, за яким щось світиться.
Ступаю півкроку від ліжка, відтуляю завісу, визираю у вікно і впираюсь очима у верхню частину вивіски готелю прямо перед вікном, так що видно, як краплі дощу мерехтять на тлі зеленого неонового світла.
Внизу на тротуарі я несподівано помічаю якогось чоловіка, який сперся на опору вуличного ліхтаря. Димок від його сигарети звивається під дощем, а попіл мерехтить і опадає кудись у темряву під його капелюхом.
Чи не на мене він там чекає?
Може, я стаю параноїком, але я підходжу до дверей, перевіряю засув і беру двері на ланцюжок.
Потім скидаю черевики, роздягаюся і витираюсь єдиним рушником, який є у ванні.
Найкраща річ у цій кімнаті — це старовинний чавунний радіатор, який стоїть під вікном. Я вмикаю його на повну котушку й грію руки між його ребрами.
Розвішую одяг на спинці стільця і присовую його поближче до радіатора.
В шухляді приліжкової тумбочки я знаходжу «Біблію» Гедеона й розхристаний телефонний довідник Чикаго й околиць.
Умостившись на скрипучому ліжку, я розгортаю довідник на літері «Д» і починаю шукати своє прізвище.
Швидко знаходжу себе в списку.
Джейсон Е. Дессен.
Правильна адреса.
Правильний номер телефону.
Я беру телефонну слухавку з приліжкової тумбочки й набираю номер свого стаціонарного телефону.
Лунають чотири гудки, а потім я чую свій голос:
— Привіт, це Джейсон, правда, не зовсім, бо мене зараз немає дома і я не можу вам відповісти. Це автовідповідач. Ви знаєте, що робити.
Я кладу слухавку до звукового сигналу.
Це не наше домашнє повідомлення для автовідповідача.
Я відчуваю, як знову насувається божевілля, загрожуючи заволодіти моїм розумом і розбити його на мільйон друзок.
Але я швидко укоськую його, повторюючи свою нову мантру.
Не дозволяй собі думати, що ти божевільний.
Думай лише про те, як вирішити цю проблему.
Експериментальна фізика, та що там, будь-яка наука, тільки те й робить, що вирішує якісь проблеми. Але неможливо вирішити їх усі одразу. Завжди є більша, всеосяжна ідея — надзавдання. Та якщо зациклитись на самій її величі, то можна втратити фокус.
Головне — почати з малого. Зосередитися на вирішенні питань, на які ти можеш відповісти. Вибудувати собі підґрунтя, на яке можна спертися. І коли ти докладеш усіх зусиль, і якщо тобі пощастить, то таємниця надзавдання почне вимальовуватися. Це так, як у фотомонтажі — приймаєш усе зайве, і починає проявлятися первісне зображення.
Треба відкинути страх, параною, жах, і просто взятися за вирішення цієї проблеми, як у лабораторії — повільно, крок за кроком.
Вибудувати підґрунтя, на яке можна спертися.
Надзавдання, основне питання, яке наразі мучить мене: Що зі мною сталося? Відповісти на це питання неможливо. Поки що. Звісно, я маю певні підозри, але ці підозри заводять на манівці, а манівцями до істини не доберешся.
Чому Даніели і Чарлі не було вдома минулої ночі? Чому все виглядало так, наче я живу сам?
Ні, це ще занадто велике й занадто складне питання. Звузимо область даних.
Де Даніела й Чарлі?
Уже краще, та конкретизуємо ще. Даніела знатиме, де мій син.
Отже, ось звідки я почну: де Даніела?
Оті ескізи, які я бачив минулої ночі на стінах будинку, що не є моїм будинком, — їх намалювала Даніела Варгас. Вона підписалася своїм дівочим прізвищем. Чому?
Я підставляю підмізинний палець під неонове світло, яке вливається у вікно.
Сліду від обручки немає.
А він там був?
Я відриваю шматок нитки, яка звисає із завіси, і зав’язую її навколо свого підмізинного пальця, як матеріальний зв’язок зі світом і життям, до якого я належу.
Потім знову розгортаю телефонний довідник і шукаю на «В», зупиняючись на єдиній Даніелі Варгас. Я видираю всю сторінку й набираю її номер.
Близькість її голосу на автовідповідачі глибоко зворушує мене, хоча саме повідомлення зовсім збиває мене з пантелику.