Темна матерія

— Решта, коли доїдемо.
Він хапає гроші й пригазовує через перехрестя повз п’яниць.
Я розглядаю вміст затискача банкнот. Під грошима й кредитними картками ще лежить водійське посвідчення штату Іллінойс з моєю фотографією, яке я не бачив, пропуск у тренажерний зал, де я ніколи не був, і картка медичного страхування від перевізника, котрою я ніколи не користувався.
Таксист потай позирає на мене у вікно заднього виду.
  
— У вас була погана ніч.
— А що, дуже видно?
— Я думав, ви п’яний, та наче не схоже. Одяг порваний. Обличчя в крові.
Я теж, мабуть, не захотів би підвозити такого, як я, котрий стоїть на перехресті о другій ночі, схожий на бомжа і божевільного.
— У вас проблеми, — каже він.
— Точно.
— А що ж сталося?
— Та я і сам до пуття не знаю.
— Я відвезу вас до лікарні.
— Ні, я хочу додому.
  
Розділ третій
 
Ми мчимо на північ порожньою федеральною трасою, обрій невпинно насувається. З кожним кілометром я відчуваю, як до мене поступово повертається здоровий глузд, бо мене зігріває сама думка про те, що скоро я буду дома.
Даніела допоможе мені розібратися в усьому, що відбувається.
Таксист припарковується через дорогу від мого особняка, і я плачу йому обіцяну решту.
Я поспішно переходжу через вулицю, швидко піднімаюся сходами, витягаю з кишені ключі, а це зовсім не мої ключі. Я намагаюся знайти потрібний ключ, який би підійшов до замка у дверях, і розумію, що двері не мої. Ні, це мої двері. Моя вулиця. Мій номер на поштовій скриньці. Але ручка не така. Деревина дуже вишукана, а петлі такі залізні, готичного штибу, вони б краще пасували якійсь середньовічній таверні.
Я повертаю замок.
Двері прочиняються досередини.
Щось не так.
Зовсім, зовсім не так.
Я переступаю через поріг і заходжу в їдальню.
Це запах не мого дому. Не пахне нічим, тільки пробивається слабенький запах пилюки. Наче тут довго ніхто не жив. Світло не горить. Не просто десь темно, а вимкнене все. До останньої лампи.
Я зачиняю двері й нишпорю по стіні в темряві, аж поки не намацую димер. Люстра, зроблена з оленячих рогів, заливає кімнату теплим світлом над мінімалістським скляним столом, не моїм, і над стільцями, також не моїми.
Я гукаю:
— Привіт!
В будинку дуже тихо.
Мерзотно тихо.
У мене дома на каміні за обіднім столом є велика репортажна фотографія, де ми з Даніелою і Чарлі стоїмо на оглядовому майданчику в Національному парку Єллоустоун.
У цьому будинку є чорно-біле з глибоким контрастом фото цього ж таки каньйону. Зроблене набагато майстерніше, тільки нікого з нас на ньому немає.
Я заходжу на кухню. При моїй появі датчик вмикає підсвітку.
Це чудово.
Дорого.
І бездушно.
У мене дома на нашому білому холодильнику магнітиками прикріплена робота Чарлі-першокласника (зроблена з макаронів). Я завжди усміхаюся, коли дивлюся на неї. А в цій кухні на сталевому фасаді холодильника «Gaggenau» нема жодної плямочки.
— Даніело!
Навіть луна від мого голосу тут звучить інакше.
— Чарлі!
Тут менше речей, відлуння сильніше.
Я проходжу через вітальню і бачу, що мій старий програвач тулиться до найсучаснішої аудіосистеми, а моя колекція джазового вінілу любовно розставлена в алфавітному порядку на зроблених на замовлення вбудованих полицях.
Я піднімаюся сходами на другий поверх.
У коридорі темно, вимикача немає на звичному місці, та це байдуже. Майже вся система освітлення працює на датчиках руху, а наді мною ще й мерехтить підсвітка.
Це не моя дерев’яна підлога. Вона краща, дошки ширші й трохи грубіші.
Між передпокоєм і вітальнею триптих із зображенням моєї сім’ї у Вісконсин Деллс замінений на ескіз пірса на березі озера Мічиган. Вугільним олівцем на пергаменті. В око впадає підпис художника в правому нижньому кутку — Даніела Варгас.
Я заходжу в наступну кімнату ліворуч.
У кімнату мого сина.
Тільки це не вона. Не видно його сюрреалістичних малюнків. Ні ліжка, ні постерів манга, ні стола з горою зошитів і підручників на ньому, ні лава-лампи, ні рюкзака, ні одягу, розкиданого по підлозі.
Натомість — монітор на широкому столі з книжками й аркушами паперу.
Шокований, доходжу до кінця коридору. Штовхаю матові розсувні двері в стінну нішу й заходжу до основної спальні — вона розкішна, холодна, і, як усе в цьому особняку, не моя.
Стіни прикрашені ще кількома ескізами, зробленими вугільним олівцем на пергаменті, у тому ж стилі, що й той, у вітальні. Але центральне місце в кімнаті займає скляна вітрина, вмонтована в підставку з деревини акації. Зісподу театрально б’ють промені світла, висвітлюючи свідоцтво у м’якій шкіряній папці, котра спирається на оббитий оксамитом стовпчик, а з нього звисає тоненький ланцюжок із золотою монетою, на якій викарбувано портрет Джуліана Павії.
У сертифікаті сказано:
 
Премія Павійського Університету присуджена 
 
ДЖЕЙСОНУ ЕШЛІ ДЕССЕНУ 
 
за видатні досягнення в поглибленні наших знань і розуміння походження, розвитку та властивостей Всесвіту шляхом поміщення макроскопічного об’єкта в стан квантової суперпозиції. 
 
Я сідаю на край ліжка.
Щось мені недобре.
Щось мені зовсім погано.
Мій дім повинен бути моїм притулком, місцем безпеки й затишку, де мене оточує сім’я. А він навіть не мій.
Мій шлунок бунтує.
Я мчу в чужу ванну, ривком піднімаю сидіння унітазу й випорожнюю свої нутрощі в незайману чашу.
Я вмираю від спраги.
Я відкручую кран і підставляю рот під струмінь води.
Обливаю водою обличчя.
Плентаюся назад у спальню.
Десь подівся мій мобільник, але на приліжковому столику є стаціонарний телефон.
Я ніколи не набирав номер мобільного телефону Даніели, тому якийсь час доводиться згадувати. Нарешті це мені вдається.
Чотири гудки.
Відповідає чоловічий голос, низький, сонний.
— Алло?
— Де Даніела?
— Мабуть, ви помилились.
Я називаю номер Даніели, і він каже:
— Так, це той номер, по якому ви подзвонили, але це мій номер.
— Як це може бути?
Розмова уривається.
Я знову набираю її номер. Цього разу він відповідає після першого гудка.
— Третя ранку. Не дзвони мені більше, козел.
Моя третя спроба натрапляє на голосову пошту того чоловіка. Я не залишаю повідомлення.
Встаю з ліжка, повертаюсь у ванну, роздивляюся себе в дзеркалі над раковиною.
Моє обличчя в синцях, подряпане, закривавлене, заляпане грязюкою. Я заріс, у мене червоні очі, але це все ще я.
Хвиля виснаження нокаутує мене.
Коліна підгинаються, але я міцно тримаюся за стільницю.
І тут, внизу, на першому поверсі — якийсь шум.
Наче тихенько причинили двері.
Я випрямляюся.
Стережися.
Знову повертаюсь у спальню, тихенько підходжу до дверей і виглядаю в коридор.
Я чую шепіт.
Радіоперешкоди в портативному приймачі.
Лункий скрип дерев’яної сходинки під чиєюсь ногою.
Голоси стають чіткішими, відбиваються луною від стін прогону, заповнюють увесь коридор.
Тепер я бачу на стінах їхні тіні, які випереджають їх на сходах, мов привиди.
Я тихенько ступаю в коридор і чую, як зі сходів лунає чоловічий голос — спокійний, виважений — голос Лейтона:
— Джейсоне?
П’ять кроків, і я у ванній у кінці коридору.
— Ми тут не для того, щоб завдати тобі болю.
Тепер їхні кроки вже в коридорі.
Ступають повільно, розмірено.
— Я знаю, що ти збентежений і дезорієнтований. Шкода, що ти нічого не розповів у лабораторії. Я не уявляв, наскільки згубно це на тебе вплинуло. Вибач, що я це проґавив.
Я обережно зачиняю за собою двері й повертаю замок.
— Ми просто проведемо тебе, щоб ти не наробив шкоди собі, чи ще комусь.