Стрибок у ніщо (вид. 1969)
— Так, весна в повному розпалі, і нам не слід втрачати жодного дня. Від печер до наших майбутніх плантацій далеко. Доведеться на час польових робіт переселитися на півострів. Збудуємо там курені. Після обіду вирушимо в дорогу.
“Пасажири” — леді Хінтон та її товариство — цього разу не заперечували: вони раді були піти від печер з їх страшними мешканцями.
Ганс прямував до Тихої гавані — далі від громового прибою і важкого запаху морських тварин, що швидко розкладалися.
Як тільки прийшли на місце, між “пасажирами” почалися суперечки за найкращі ділянки. Кожен хотів захопити прибережну смугу родючого мулу. До того ж тут, біля виходу граніту, була велика природна водойма, що поступово наповнювалася дощами. Прісної води було вдосталь.
Між бароном і Стормером зчинилася сварка. На Венері могла спалахнути перша війна. Гансові і Вінклеру довелося втрутитися, щоб ліквідувати цей конфлікт. Але вслід за ним виникли нові конфлікти. Стормер посварився з Уеллером, Пінч з бароном… Кожен хотів менше працювати, а більше збирати плодів.
— Мені набридли ці безглузді чвари, — сказав Ганс Вінклеру. — З цим треба покінчити раз назавжди.
— Ви скаржитесь на мій деспотизм? — звернувся він до “пасажирів”. — Гаразд. Живіть як хочете, але не розраховуйте на нашу допомогу, на наші запаси і врожай. Вінклер, Мері, Жак! Ми працюватимемо окремо. Ходімо!
Барон і леді Хінтон протестували проти того, що забрали їхніх слуг. Але на ВенерІ вже не було більше слуг, так само як і не було панів.
“Пасажири” зажурилися, але незабаром заспокоїлися: їжі, води вдосталь. Тепло. Чого ж ще треба? Ось тільки курені збудувати б, щоб хоч на ночівлю ховатися від дощів.
Стормер зневажливо називав групу товаришів Ґанса “плебсом”.
“Пасажири” оддалік спостерігали, як “плебси” будують курені, намагалися наслідувати їх і так-сяк побудували й собі. Потім почали вимагати у “плебсів” насіння, бо своє вони швидко з’їли.
Тільки Шнірер зберіг насіння. Збувалася його мрія про нове життя на “новій землі”. І він серйозно взявся господарювати. Але першого ж дня Шнірер пересвідчився, що створювати філософські системи йому набагато легше, ніж копати грядки. Після першої ж години фізичної праці він відчув у всьому тілі страшенну ломоту. Філософ стогнав, охав, не міг заснути і думав. В його філософській системі була якась помилка, якої він не міг знайти. Шнірер знайшов її тільки на світанку: для щасливого життя на “новій землі” йому бракувало… рабів, що все робили б за нього, а він поринав би у високі філософські роздуми. На жаль, Ганс безнадійно зіпсував філософську систему. І ранком Шнірер похмуро сказав своїй дочці:
— Висуши посівне зерно на сонці, стовчи на камінні і спечи коржі.
— А восени що їстимемо, тату? — спитала вона.
— “Погляньте на птахів небесних — вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці. Не думайте про завтрашній день”, — сказав він у відповідь.
Сам єпископ Уеллер не міг би відповісти краще.
Не вдалися і шнірерські “хутори”, де “фермери”, мов кроти, сиділи б у своїх норах. Саме життя примусило піти соціально небезпечним шляхом концентрації населення: навіть одвічні вороги — Англія і Франція в особі Маршаля і Стормера — поселилися в одному курені. Леді Хінтон поселилася з Еллен, Шнірер — з дочкою. Ганс і Вінклер — з Жаком. Мері — в курені посередині. У “пасажирів” було своє селище, у “плебсів” — своє. Але в кожному селищі курені стояли впритул один біля одного.
Ганс, Вінклер, Мері і Жак працювали і в дощ, і в спеку: обробляли жирний ґрунт, обгородили тином свої курені від непроханих гостей — звірів, гадів, комах.
У Ганса виникла дотепна думка: зробити “пінгвінів” домашніми тваринами. Він прив’язав до саморобної сохи — химерної форми кореня — двох “пінгвінів”. Вони, як виявилося, були сильні, слухняні і дуже допомагали.
Жіноча половина “пасажирів” була працездатніша, ніж чоловіча. Найважче доводилося леді Хінтон і Еллен, що ніколи не працювали фізично. Але Еллен потроху втяглася. Жінки приносили рибу, “устриці”, готували їжу, прали білизну і одяг, які все більше перетворювалися в жалюгідне лахміття.
Ганс реквізував в Уеллера його рясу для дитини Текера, і єпископ став схожий на мирянина. З довгим одягом у нього немов зникли і останні ознаки духовного сану. Він уже більше не вів душеспасенних бесід з леді Хінтон, уникаючи докірливих поглядів старої леді. Якось вона не витримала:
— Я не впізнаю вас, мій старий друже. Мені здається, що ви починаєте забувати Бога.
— Я зовсім не старий, — заперечив єпископ, підкручуючи вуса, які відросли. — А щодо Бога, то на кожній планеті свій бог.
— Або богиня? — уїдливо спитала Хінтон.
— Ваша свята правда. Венера — богиня кохання.
— І ви дуже сумлінно починаєте служити їй…
Після таких богохульних і непристойних слів Уеллера леді Хінтон зрозуміла, що Бог навіки втратив єпископа, а єпископ — Бога, а вона, леді Хінтон, — друга…
Пінч крутився біля Амелі, Стормер усе частіше і багатозначніше поглядав на Мері, яка, проте, не звертала на нього ніякої уваги, Леді Хінтон пробувала поділитися своїми ремствуваннями хоча б з Еллен, але й племінниця змінилася — відповідала грубо, та й не до розмов їй було. Мініатюрні пальці дівчини давно огрубіли від роботи. Вона сердилася на всіх.
Стормер і Маршаль усе ще мріяли повернутись на Землю. Вони часто про щось перешіптувались і щоранку йшли в гори.
Ганс зацікавився цими прогулянками, та висліджувати не мав часу.
Але якось він випадково, йдучи до Цандера, почув у горах у тумані голоси барона і Стормера. Мільйонери говорили про те, якими багачами повернуться на Землю.
Ганс зрозумів. Маршаль і Стормер ходили збирати золото й коштовне каміння і складали їх, очевидно, десь недалеко від ракети.
При зустрічі Ганс і Цандер обмінювалися новинами.
— Велика кількість вологи, тепла, вуглекислоти, дуже родючий ґрунт, — розповідав Ганс Цандерові, — роблять чудеса.
— Овочі ростуть, як на дріжджах, досягаючи дивовижних розмірів. Картопля — завбільшки як диня, капуста — вища за людину, пшениця — мов бамбуковий гай. Тут, незважаючи на коротке літо, можна зібрати три-чотири врожаї. В’ялиться і сушиться риба. Продовольства вистачить на зиму, вистачить і на зворотний шлях… А що радіо, мовчить?
— Мовчить, — засмучено відповідав Цандер. — Земля може й приймає наші радіосигнали, але я не чую відповідей.
Якоь душної ночі сталася неприємна пригода. З Тихої гавані виповзли на берег драглисті, безформні істоти — наче велетенські амеби. І рухи їх теж були схожі на рухи амеб: з драглистого згустка формувалися відростки, якими “амеби” й перебирали, мов ногами… Згусток то розтягувався, наче черв’як, то знову збирався в безформну грудку. Слизькі, холодні, безроті, безокі, безкості створіння…
Один такий згусток живого тіста заліз у жіночий курінь, викликавши там страшний переполох. Шкоди він не завдав, але до смерті перелякав леді Хінтон своїм холодним, слизьким дотиком.
Після цього випадку зродилась думка, що в Тихій гавані можуть бути і небезпечніші створіння.
Вінклер запропонував влаштувати житла на повітряному корінні надводних дерев. “На цих готових палях для будинків”, як він сказав, треба було зробити тільки поміст та дах над головою. Цю думку схвалили. Почалося переселення на дерева.
Барон бурчав:
— М-ми р-регресуємо. З каюти зорельота — в печери, з печер на древа… Скоро будемо голі… рач… рач…
— Рачки лазитимемо! — докінчив нетерпляче Стормер. — Вам це дуже личитиме, бароне.
Леді Хінтон тремтіла день і ніч — вона боялася в бурю впасти разом з куренем у Тиху гавань, “де її, звичайно, розірвуть крокодили”.
Ганс часто поглядав на смугу лісу по той бік затоки. Перелізти туди по переплетеному повітряному корінню дуже легко. Може, в лісі є їстівні плоди або птахи. На “полі” роботи, не було: прополку закінчено. Чому б не організувати експедицію?
Другого дня, озброївшись рушницями, револьверами і ножами, Ганс, Вінклер, Текер, АмелІ та її “тінь” — Пінч полізли по корінню і гілках, як лазили їх далекі мавпоподібні предки.