Стрибок у ніщо (вид. 1969)

Цандер скористався паузою.
— Це неможливо, — перебив він мовні потуги барона. — Всі працездатні працюватимуть у приморській долині на полі, і носити вам сюди їжу ніхто не буде.
— Але в мене є служниця Мері.
— А в мене Жак.
— Тут, на ВенерІ, нема особистих слуг. Нас чекає дуже важка боротьба з суворою, невідомою природою. І ми повинні напружувати всі наші сили, створити міцний трудовий колектив.
— Ком… ком… комуну?
— Справа не в словах, бароне.
— Від… відмовляюсь.
— Не відпущу од себе Мері.
— А я піду! — вигукнув професор Шнірер. — І ми всі повинні йти. Працювати на землі, а жити на лоні природи. Серед мирних тварин і рослин…
— Добрі мирні тварини і рос… рос…
— Обробляти землю. Збирати врожай. Випасати отари. Харчуватися плодами землі. І ніяких машин, ніяких робітничих питань, ніяких революцій.
— Н-не піду.
— Відмовляюсь, — вторувала леді Хінтон.
— Що за тупоумна публіка! — тихо сказав Вінклер Гансові.
— Підожди, вони самі побіжать. “Хто не працює, той не їсть”. Крім того, в мене є засіб, що, напевне, вижене їх на роботу, — так само тихо відповів Ганс.
Коли суперечка була в розпалі, він вийняв великий брильянт і, ніби ненароком, покотив його по столу, перед очима леді Хінтон.
— Звідки це у вас? — підозріливо спитала вона, вмить змінивши тон.
— Знайшов на дорозі, леді.
— Брильянти на дорозі не валяються. Може, в-вене-ріанка загубила? — глузливо кинув барон.
— Можливо, — відповів Ганс. — Венеріанки, очевидно, дуже неуважливі жінки. Такі камінчики ми подибували на всьому шляху. Ось, полюбуйтесь, будь ласка! — Ганс засунув руку в кишеню і висипав жменю великих самоцвітів. Потім вийняв з похідної сумки великий злиток золота і недбало кинув його на стіл. — Вони тут валяються на кожному кроці.
— Золото! Алмази! Брильянти! Смарагди! — вигукнула леді Хінтон, навалюючись на стіл і простягаючи руки до купи самоцвітів.
Стормер почервонів. Барон зблід. Очі єпископа пожадливо блиснули. До коштовностей потяглися тремтячі руки, товсті, порослі рудим волоссям, — Стормера; блідо-сині, з надутими венами, — барона; пухкі — єпископа; тонкі, з довгими пальцями і рожевими нігтями — Делькро… Товсті, тонкі, червоні, білі пальці сплелися в живий клубок. Пасажири важко дихали, розгрібали купу, відштовхуючи чужі загребущі руки.
— Брильянт! Шістдесят каратів!
— Вісімдесят!
— Дайте мені!
— Та віддайте ж!..
— Я тільки подивлюся!
— А оцей! Яка краса!
— На п’ятдесят тисяч фунтів!
— Мільйон!
Леді Хінтон затиснула в руці справжнісінький брильянт. Навіть Еллен забула про свою печаль і дивилася на це несподіване багатство мов зачарована.
Дорогоцінності швидко розійшлися по руках. За самородок золота спалахнула запальна суперечка.
Ганс розсміявся.
— Не будьте, панове, пожадливими, — сказав він. — Запевняю, що кожен з вас може набрати цього каміння і золота цілий мішок. Сумніваюсь тільки, щоб ці витребеньки збагатили вас.
— Це не витребеньки, юначе! — повчально промовила леді Хінтон, не зрозумівши Ганса.
Вона все ще жила в світі земних цінностей.
— Де ви це все знайшли? — спитав Стормер, притискаючи до черева під полою піджака злиток золота.
— Я вже сказав вам: на дорозі. Коли йшли до затоки. І якщо ми переселимося туди…
— Звичайно!
— І якнайшвидше! Що ви скажете, леді? Оце Венера! Оце планета! Недарма її назвали іменем богині краси. Ні, заради цього варто було летіти в зорельоті. Хай йому біс, ми станемо багаті, як крези! Та що крези! Крези проти нас будуть старцями…
— А завтра нам нема чого їсти, містере крез, — повернув Цандер розпалені голови до сумної дійсності.
— Геть золото! Геть дорогоцінності! — раптом закричав Шнірер. — Це валюта! Мати спекуляції! Це боротьба! Це кров!.. — І він знову завів нескінченну розмову про свою пасторальну ідилію. — Але я проти комуни, проти централізації населення. Я вже казав ще на Землі про те, що занапастило Німеччину. Община Берліна, котра непомірно розрослася. Ми самі створили знаряддя, яким скористалися екстремістські елементи. Геть централізм! Ми створимо хутори. Приватні господарства на національній основі.
 
— У нас будуть Англія, Франція, Німеччина, — сказав Стормер. — Що ж, це непогано! — і почав підраховувати у думці населення майбутніх держав. “Англія: він — Стормер, Хінтон, Еллен, Уеллер, Пінч, Мері… Шкода, що загинув Блоттон, він уособлював би англійську армію. Військовий міністр. Усього: Англія — шість осіб. Німеччина: три Текери, Шнірер з дочкою, Цандер, Вінклер, Фінгер. Вісім, більше, ніж в Англії. Але їм що! Німеччину ослаблюватиме класовий антагонізм. Франція: Маршаль, Делькро, ну і Жак як колоніальна частина імперії. Франція зійде на роль другорядної держави. Золоті розсипи дістануться Англії, тобто мені. Що можуть зробити одна жінка і дохлий барон?” Так, це непогана думка, — сказав Стормер уже вголос. — “Прав, Британіє!”, “Боже, бережи короля!” Я вважаю, розумний король…
— Може знайтися і розумна королева, — велично заперечила леді Хінтон з свого троноподібного крісла. “Теж тягнеться до золотих розсипів!” — подумала вона.
— Це покажуть вибори! — відповів Стормер.
І він почав підраховувати шанси: “За мене — я сам, звичайно, голос Пінча — налякаю щеня, пообіцяю, в крайньому разі, посаду міністра, гм… і тільки. А за Хінтон — Уеллер, звичайно, Еллен, Мері перетягнуть… Добре, що нема Блоттона… Коли б не пройшла королевою. Ні, краще без голосування, напролом, по-наполеонівськи”.
— Ці справи “державної важливості”, — іронічно сказав Цандер, — ми поки що облишимо. Збирайтеся в дорогу. Не беріть з собою нічого зайвого. Пам’ятайте, що особистих слуг на Венері нема. Завтра на світанку вирушаємо.
— А ви?
— Я лишаюся в ракеті для її охорони. Крім того, я не втрачаю надії налагодити зв’язок з Землею.
Знову почалося збирання. Знову відбір речей. Леді Хінтон і цього разу не розлучилася з замшевою торбинкою, поповнивши свої скарби двома великими брильянтами.
На світанку задзвонив дзвін. Почалося “переселення народів”…
Гарячий дощ боляче стьобає по обличчю. Навколо пара, дим, туман. Гуркочуть громом хмари, гуркочуть вулкани. Дрижить, гуде ґрунт від прихованих вулканічних сил. Жах…
Леді Хінтон ступає, опираючись на руку єпископа. Під ногами ковзає мокрий, кам’янистий ґрунт. Довга ряса єпископа і пелена широкої сукні леді Хінтон плутаються в ногах, чіпляються за гостре каміння. Струмені гарячої води течуть по обличчю, спині, грудях. У леді обличчя жертви, яку ведуть на заклання.
— Боже мій! Я ніколи не думала, що…
— Прошу вас, зупиніться, леді, — сказав єпископ, відсапуючись.
Він поклав у калюжу клунки — свій і леді Хінтон, підняв поли ряси до пояса, зв’язав їх вузлом. Леді Хінтон одвернулася. Вона шокована. Єпископ з відкритими ногами! Мало того, що непристойно, це майже протиприродно.
— Раджу вам, леді, зробити те саме.
— Те саме? — обурено вигукує леді.
— Так, те саме. Тут не до етикету, леді. Ми й так відстали і можемо заблукати. Нас ніхто не бачить.
— Ні, ні. Ходімо, — рішуче відповідає леді Хінтон.
Єпископ крекче, піднімає клунки. Плентаються далі.
— Агов, єпископе! Леді Хінтон! Де ви! Не відставайте! — чується з туману.
— Агов, єпископе! Леді Хінтон!
Що за неповага. Це голос, здається, різника Стормера… Леді наступає на пелену сукні, падає. Уеллер ледве підтримує її важке тіло. Він змучений, злий. Говорить грубо, владно.
— Я ж вам казав. Через вас ми відстаємо.
— І це — лорд-єпископ! Що робить з людьми Венера!
Від образи, втоми, досади леді Хінтон ладна заплакати. Де її виїзди, муштровані лакеї, які розуміли кожний її погляд?..
— Та повзіть же, хай вам біс, бо ми не чекатимемо вас! — гукає Стормер.
Леді Хінтон зітхає. Воістину скорботний шлях.
Ганс іде попереду, оглядаючи ґрунт. Ось тут було знайдено пір’я І калюжу крові. їх тепер нема, змили дощі.