Стрибок у ніщо (вид. 1969)

— Не зовсім вдала пора року і місце для посадки, — промовив Вінклер. — Тут так багато вулканів, що ми могли впасти в якийсь кратер. Нелегко було б вибратися звідти. Зате багатометровий сніговий шар був чудовою амортизаційною подушкою.
По драбинці піднялися на ракету. Несподівано подуло теплим вітром. Ганс навіть не повірив, — може, йому стало жарко від руху. Зняв рукавиці. Ні, повітря тепле, вологе. Звідки?.. Чи не полум’я вулканів нагріло його?
На оболонці ракети вже встиг нарости товстий шар снігу, що злежався в лід. Довелося взятись за кирки. Сніговий буран змінився градом, град — зливою. І раптом знову заморозило. Костюми обледеніли, вони хрустіли при кожному русі рук, ніг. Працювати було важко. Давався взнаки кисневий голод. Доводилося часто відпочивати.
В одну з таких перерв подув сильний вітер, і хмари раптом віднесло вбік. На хвилину виглянуло зоряне небо.
— Місяць! Дивіться, маленький Місяць! — гукнув Ганс, показуючи рукавицею.
Так, це був маленький супутник Венери, який здавався не більшим за вишню. 5 Малий розмір і густа атмосфера Венери, що яскраво випромінювала світло, ховали її супутника від очей земляних астрономів.
— А де ж справжній — наш земний Місяць і сама Земля?.. — Все небо було всіяно великими мерехтливими зорями. Ганс не міг знайти. — Пане Цандер… Де ж вони?
Цандер а не було.
— Пішов по апарати, — відповів Вінклер. — Ось, здається, Земля.
Ця блакитна, тремтлива росинка — Земля?
Ганс уперше усвідомив просту істину, що Земля тільки “зоря серед зірок” і люди Землі — “небожителі”. Усвідомив умовність великого і малого. Земля — маленька зірочка, загублена в безоднях неба, піщинка, яку не відрізниш од міріадів інших зірок.
Повернувся Цандер з астрономічними інструментами. Він поспішав зробити спостереження і ледве встиг закінчити їх, як хмари знову заволокли небо.
Збили кригу з оболонки. Сумне видовище! Що сталося з блискучою полірованою поверхнею! Вона ніби вкрилася проказою, була вся в горбах І плямах — опіки і обледеніння лишили свої сліди. На щастя, великих пошкоджень не було. Закінчуючи роботу, Цандер, Вінклер і Ганс хиталися від утоми і запаморочення.
Однак відпочивати не час. Треба вигребти сніг з кают-компанії, зробити тимчасову раму, в двері поставити вентилятор, фільтр для очищення повітря від сірчаних парів, компресор. Роботи багато. Оголошено аврал.
На цей раз пасажири не протестували проти трудового обов’язку.
І тільки закінчивши роботу, налагодивши повітряне живлення, пішли і лягли спочивати.
За чаєм Цандер зробив доповідь. За допомогою астрономічного спостереження і обчислення він установив, що ракета спустилася на екваторіальну частину Венери.
Слухачі були вражені.
— Мороз, завірюхи, цілодобова ніч на екваторі?..
— І довго триватиме ця екваторіальна зимова ніч?
— Вибрали планету, що й казати!
— Зима в цій частині закінчується. Ще кілька днів, і почнеться весна, — заспокоїв Цандер.
— Зима на екваторі!
— Чому така різниця порівняно з кліматичними зонами Землі?
— Вся справа в нахилі осі до площини орбіти, — пояснив Цандер. — Венеріанська вісь нахилена до площини орбіти ще більше, ніж земна. Венера лежить майже зовсім “на боку”. 6 
Для пасажирів настали невеселі, нудні години. Чи то від нудьги, чи від того, що втікачі знову попали в світ тяжіння, до них повернулися їхні хвороби. У барона знову почався біль у шлунку, Стормер скаржився на серце і загальну втому, леді Хінтон відчула печінку, Блоттон пив коньяк у компанії з Пінчем. Текер сумлінно виконував обов’язки лікаря, але хворі бурчали і дуже повільно видужували: давався взнаки і урізаний пайок, і низька температура в ракеті.
Тільки Ганс, Вінклер, Цандер, Мері і Жак не скучали.
Удари під час посадки завдали чимало дрібних пошкоджень точним і складним механізмам. Доводилося ремонтувати їх. Багато клопоту завдавала і радіостанція, приймач якої Цандерові ніяк не щастило оживити. Пошкодження було полагоджено, приймач нібито був цілком справний, але радіо з Землі не приймав.
 
Решту вільного часу Ганс присвячував навчанню. Він і на хвилину не сумнівався в тому, що повернеться на Землю, і готувався стати капітаном міжпланетного — плавання. Вінклер і Цандер допомагали йому.
— Назад поведете ракету ви, — казав Цандер, і Ганс мріяв про це вдень і літав у сні.
Два тижні наполегливої праці пішло на те, щоб відчинити зовнішні двері ракети і щити над ілюмінаторами. Але від цього в ракеті не стало веселіше. У вікна, як і досі, дивилася темна ніч з темно-червоними відблисками.
Прикладаючи пальці до скронь, Делькро ходила по кают-компанії, де знову збиралися пасажири. Леді Хінтон похмуро мовчала, сидячи в своєму троноподібному кріслі.
— Це жахливо! — наче драматична актриса, говорила Делькро. — Цей холод, ця вічна темрява. Можна збожеволіти…
— Скучно, як на курорті… — беззвучно обізвалася з свого місця біля тітки Еллен.
— На курорті? О, скільки б я зараз дала, щоб бути на курорті! — трагічно вигукнула Делькро. — Ніцца, Ментона, Біарріц, Лідо… Рай! Чарівний сон…
— Втрачений р-рай… — меланхолійно додав барон.
— Машини з’їли рай! — сказав Шнірер.
— Жахливо, жахливо…
— Дивіться. Рожева пляма! — вигукнула Амелі, показуючи на стелю.
— Відблиск вулканічного вогню…
— Ні, ні. Це сонце. Промінь сонця…
Всі кинулися до вікон. Між темних гірських верховин крізь вузький просвіт у хмарах пробився червонуватий промінь сонця. Зовсім такий, як на Землі. Пасажирів охопила істерична радість. Делькро простягла руки до вікна і кричала:
— Сонце, сонце!..
Промінь раптом згас, а Делькро так і стояла кілька хвилин, скам’янівши, з простягнутими руками.
— Воздамо хвалу творцеві! — почувся голос єпископа. — Зимі і нашим мукам настає кінець.
— Невідомо ще, які муки готує нам творець улітку, — відповів Стормер.
  
III. “Перші дні творення”
 
— Така, мабуть, була Земля в перші дні творення, — сказав єпископ, стояки біля ілюмінатора.
— Коли Господь Бог ще не відокремив сушу від води, — додала Хінтон.
Весна наближалася незвично швидко. День збільшувався, але сонця не було видно. Густий, білий, мов вата, туман закривав далину. Не видно було навіть найближчих гір. Невидимі хмари повсякчас вивергали цілі океани води. Блискавки синьою вогняною сіткою сплітали небо і землю. Навіть крізь товсті стіни ракети чулися глухі удари грому. Ракета здригалася від гірських обвалів і землетрусів. На коротку мить світлішало, і тоді було видно, як швидко танув сніг, оголювалися чорні схили гір.
Бурхлива гірська річка протікала біля самої ракети, перекидаючи і несучи уламки крижин і величезне каміння. Річка швидко підіймалася. її темно-бурі хвилі уже омивали нижні краї ілюмінаторів.
Цандер наказав закрити запобіжні щити: течія йшла під косим кутом до ракети. Каміння могло повибивати шибки у вікнах. Але не в цьому була головна небезпека.
— Якщо вода покриє ілюмінатори доверху, доступ зовнішнього повітря припиниться, — сказав він Вінклерові і Гансові.
Покинути ракету? Але про це зараз нічого було й думати!
— Треба спробувати зробити трубу і поставити її високо.
— Зробити неважко, матеріал є. Але легко сказати “поставити”, — похитавши головою, сказав Вінклер. — Тільки-но ми вийдемо назовні, нас змиє, як мух… І все-таки треба спробувати.
— Та чи витримає труба цей скажений натиск? — спитав Ганс. — Поставити трубу можна, і не виходячи назовні. Та ми й не встигнемо вийти: тільки один ілюмінатор на кормі ще не залитий водою. Поки ми поставимо трубу, заллє і його.
— Що ж ви пропонуєте? — спитав Цандер.
— Відсиджуватися.
— Але ж нас заллє.
— Хай заливає. Перетворимо наш зореліт в “Наутілус” і відсидимось під водою.
— Задихнемося!
— Не задихнулися ж ми в дорозі.