Стрибок у ніщо (вид. 1969)

Такою упертістю Пінч хотів добитися свого: він зрозумів усю вигоду бути “незамінним фахівцем”. Якщо він досконало оволодіє технікою і знаннями з астронавігації і зможе замінити не лише Вінклера і Фінгера, але й самого Цандера, — тоді багато що зміниться! Адже, зрештою, і Цандер може стати… жертвою нещасного випадку. Пінч стане капітаном. Пінч покаже себе. Він, капітан, прихилить до себе серце Амелі. Він розбагатіє. Треба тільки швидше навчитися всій цій премудрості.
Ось, наприклад, акселерометр. Прилад для визначення прискорення при польоті корабля. Простий циліндрик, у ньому важок на пружині, перо, що викреслює криву. Ракета “смикне”, важок відхилиться, пружина розтягнеться, перо накреслить криву. Не так уже й хитро! Пінч навчився розбиратися в цих кривих. Важче користуватися записами акселерометра для визначення напряму руху. Всі ці координатні системи, апарати, диференціальні обчислення, небесні координати, екліптики, знаки зодіаку, паралакси, виміри широт, ортогональні проекції, перигелії, афелії, швидкості… В численних кресленнях страшенно важко розібратися. Та й чи потрібно? Хіба сама тільки практика не давала можливості мореплавцям давніх часів робити далекі подорожі?..
От, наприклад, цей важіль. Він приводить у дію бічні дюзи. Ні, не бічні, а задні. Хоча ні… Ракета зараз описує кола. Так. Якщо трохи повернути цей важіль ліворуч, то задня дюза “наддасть ходу” ракеті. “Ковчег” почне обертатися трохи швидше. Зовсім небагато. Пасажири, мабуть, і не відчують цього. Цандера нема в рубці. Чому б не спробувати? Зрештою, керувати ракетою не складніше, ніж керувати автомобілем. Важіль туди, важіль сюди. Тррр — і готово. Е, треба спробувати! Пінч смикнув важіль.
Сталося “тррр”, якого Пінч найменше міг сподіватися.
Він помилково дав, що називається, “контрпари”. Раптом Пінча вдарило об стіну рубки, причому інструменти полетіли вслід за ним у протилежний бік; у ракеті запанував стан невагомості.
Пінч — точніше його безпомічне тіло — почав літати, відштовхуючись од стін і предметів безладними рухами, і, нарешті, зупинився в самому центрі приміщення, перш ніж встиг ухопитися за настінний ремінець. На його нещастя, при ньому не було ні віял, ні обертального диска. Пінч безпорадно борсався в повітрі.
Вслід за злощасним “тррр” усередині ракети пролунав вибух і почулося незвичайне шипіння, що переходило в свист. Пінч відчув, як в закриту наглухо рубку проникає крижаний холод…
Невже він викликав катастрофу?.. Цей вибух, шипіння, свист міг спричинити тільки повітряний струмінь, що вилітав з ракети в світовий простір. Десь утворився пролом. Холод світових просторів наповнить ракету, світова “порожнеча” висмокче до останнього кубічного міліметра весь кисень, і вони задихнуться, ні, — ще раніше задубіють… Загинути смертю, яку він готував для Ганса і Вінклера… І він сам у цьому винен…
Не добратися ні до важеля, ні до дверей. Між ними і Пінчем був один метр відстані, але її неможливо подолати…
З кабін чулися крики, зойки, шум… Ось голос єпископа, який закликає “царя Давида і всю покірність його”. Ось наче Шнірер щось кричить про машини… Ось голос Амелі. Невже й вона загине?.. І з його ж вини. А він мріяв врятувати дівчину і дістати в нагороду її руку…
Пінч знову задриґав ногами, руками, затрусив головою… Він розумів, що всі ці рухи марні, але не міг “висіти бездіяльно”…
Ось голос Цандера. Капітан щось наказує Гансові. Цандер. Невже він не врятує їх?..
Знову почувся якийсь гуркіт. Свист і виття припинились. Через кілька хвилин Пінч відчув, що в каюті теплішає, стало легше дихати. “Здається, ми врятовані!” — подумав він.
Тепер Пінчу хотілося тільки одного — якнайшвидше вибратися звідси, непомітно прошмигнути. О, він готовий був відмагатися од усього! Коли б усі, зокрема Амелі, довідалися, що Пінч мало не призвів усіх до загибелі, — це було б для нього другою катастрофою. А він ще мріяв стати капітаном! Хто довірить йому цю справу?.. Невже ніяк не можна втекти?..
— Це ваша робота! Справа ваших рук, — раптом почув Пінч голос Цандера, який з’явився в дверях рубки.
 
Пінч не міг навіть повернути голови. Він тільки смикнув ногами, мов повішений в останній судорозі.
— Слід було б в покарання залишити вас у такому стані на дві доби! — кричав Цандер. — Навіщо ви чіпали важелі всупереч суворій забороні? Тепер ви більше ніколи не переступите порога цієї рубки!
І Цандер досить нечемно схопив Пінча за комір і викинув його невагоме тіло в коридор, мов м’ячик.
  
XII. На всіх парах до Венери
 
— Що сталося? — крикнув Пінч, ввійшовши в кают-компанію.
— А те, що ми всі мало не загинули, — відповів Стормер. — Але через що і з чиєї вини, цього ще ніхто як слід не знає. Факт той, що в оболонці ракети, в тому місці, де проходить труба, яка з’єднує ракету з оранжереєю, утворилася щілина, в яку почало витікати повітря. Якби Цандер не вжив негайних заходів і не закрив відсік, через кілька секунд ми всі перетворилися б на бурульки.
— Але чому все це сталося? — удавано безневинно спитав Пінч.
— А ви самі де були? — спитав Стормер, пильно дивлячись на Пінча.
— Я… в убиральні…
— Ну, гаразд, розберемося. Це трапилось тому, що ракета раптом змінила рух, стався страшенний поштовх. Усе полетіло сторчма. Цандер вважає, що наша оранжерея загинула. Якщо щілина утворилася там, де прикріплена труба, яка проводить газ з ракети в оранжерею, — значить, труба зірвалася зі своєї основи, та й чи тільки труба? Зараз ми вийдемо на поверхню ракети і оглянемо пошкодження. Невже наш урожай загинув?..
Через півгодини Цандер, Ганс, Вінклер, Стормер, Маршаль і Блоттон вибралися назовні.
Оранжерея мала жалюгідний вигляд. Головна п’ятисотметрова труба висіла похило, тримаючись тільки на одному кінці. В оранжерею найшов світовий холод і вмить знищив усю рослинність. Від плодів не залишилося й сліду. Полуниці, картопля, суниці, очевидно, вибухнули, як маленькі шрапнелі, під впливом внутрішнього тиску газів. Листя, стебла зовсім обвуглилися і розсипалися при найменшому дотику на найдрібніший пил.
Урожай, якого так чекали, загинув остаточно. Але чи можна було принаймні врятувати і відремонтувати хоча б оранжерею?
Оглянувши її, всі прийшли до найсумнішого висновку. Частина оранжереї — метрів сто — відірвалася і полетіла. Шибки тріснули. Оранжерею ще можна було зробити меншою. Але шибок нічим не заміниш. А без шибок нема сонячної енергії, що давала життя рослинам.
Всі повернулися в кают-компанію пригнічені. Одразу ж було спішно скликано нараду всіх жителів ракети, без поділу на ранги і класи. Питання було надто важливе і стосувалося кожного.
Але, по суті, це вже була не нарада. Ніхто не наважувався пропонувати свої проекти, плани, як вийти з становища. Час і обставини створили Цандерові незаперечний авторитет. Уже, не ремствуючи на його “диктатуру”, всі дивилися тільки на нього, чекали, що скаже він. його промова була коротка.:
— Тут нічого довго думати. Запасів наших комор нам вистачить ненадовго. Харчуватися “синіми” консервами неможливо. Нам лишається один вихід: як кажуть, “на всіх парах” мчати і висідати на Венеру.
— Але все-таки, чому сталася катастрофа? — спитав Стормер.
— Зараз для нас значно важливіше питання, як уникнути її згубних наслідків, — відповів Цандер. — Не час шукати винних.
Пінч полегшено зітхнув і з вдячністю глянув на Цандера. Ні, цей інженер усе-таки кращий, ніж він думав про нього.
Почалися нові турботи. Цандер зачинився сам у рубці і сидів над обчисленнями. Вінклер і Ганс допомагали йому, робили виміри, спостерігали небесні світила.
В пасажирських каютах панувало збудження, яке буває на океанських пароплавах наприкінці подорожі, коли вже видно гавань. Такою “гаванню” для “Ковчега” була Венера. Про Землю вже ніхто не думав, тим більше, що зв’язок з нею давно було втрачено.
Цандер не хотів, щоб мандрівники зайвий раз переживали неприємні відчуття при вимірі швидкості, і тому не загальмував і не зупинив ракети, а повернув її широким півколом, не збавляючи швидкості.