Стрибок у ніщо (вид. 1969)

Всю розмову Ганса з Вінклером Пінч передав уже цілком серйозним тоном, очевидно, сам захоплений своєю розповіддю.
Витягши з маленького портфеля, прив’язаного до пояса, записну книжку, він постукав по ній пальцями і додав:
— Тут усе записано до слова. Текстуально. Хоч зараз до слідчого. Вони ж могли вбити мене на місці, коли б застали за цим ділом. О, Пінч не боягуз! І якщо Пінч за щось візьметься…
Стормер не слухав його базікання. Він був вражений цією несподіванкою і думав, що робити далі.
— Треба зараз же піти до барона і розповісти йому про все. Зрештою, він найрозумніша людина в ракеті… після мене. Тільки я сам розповім, бо ви ніколи не закінчите.
Маршаль вислухав розповідь Стормера, якого щохвилини перебивав Пінч, котрий робив “поправки і доповнення” спокійніше, ніж завжди. Він похнюпив голову; замислився і мовчав. Стормер почав сам:
— Подумати тільки, вони летіли з нами весь час і… ще не вбили нас!
— їх тільки двоє, — заперечив Пінч.
— Тільки двоє? — глузливо відповів Стормер. — Але чи двоє? Ви певні, що вони не встигли вже перетягти на свій бік слуг?
— Так, я забув сказати, — швидко почав Пінч. — Ваше припущення не безпідставне, принаймні щодо Мері. Я двічі заставав її, коли вона жваво розмовляла з Вінклером в затишному куточку біля його рубки. Про що вони говорили, я не знаю, бо, побачивши мене, Мері одразу йшла геть.
— Якщо їх навіть тільки двоє, — висловлював Стормер свої міркування, — ми цілком в їхніх руках. Недарма я пережив такі неприємні хвилини у своїй водяній труні. Подумати тільки! Вони просто могли не вийняти нас звідти, припинити подачу повітря. їм дуже легко було задушити нас і потім викинути з “Ковчега”. Признаюсь, не розумію, чому вони досі цього не зробили.
— Вони п-проти індивідуального терору, — відповів Маршаль.
— Даруйте, але в масштабах ракети це був би вже масовий терор, — заперечив Стормер. — Так чи інакше продовжувати подорож із своїми катами, які не сього-дні-завтра порішать нас, я не маю наміру.
— Ганса і Вінклера треба ліквідувати якнайшвидше, — Пінч висловив до кінця думки свого патрона.
— Я вважаю, що це єдино правильний вихід. Цього разу Стормер погодився з Пінчем, не обірвавши його, хоч той “втручався не в свою справу”. Втім, у Стормера були свої міркування, які спонукали його виявити до свого секретаря прихильність.
— От ви хвасталися хоробрістю, — почав він. — Як далеко, однак, сягає ця хоробрість? Чи вистачило б у вас рішучості впоратися з цією справою самому?
— Я не злякаюсь, навіть коли б їх була сотня, — відповів Пінч. — Але справа не тільки в моїй рішучості. Всадити дві кулі в груди цих злочинців — не важко. Проте якщо я ^діятиму один, найменша випадковість може зіпсувати все. І тоді вже, звичайно, не минути лиха не тільки мені, але й усім вам.
— Мабуть, ви маєте рацію, хоч це і свідчить, що ви злякалися, — сказав Стормер.
Вони почали радитися про те, кого можна залучити до участі в цій справі. Барон усе мовчав. Найбільше підходить Блоттон. Він дужий, рішучий, сміливий. Блоттон говорив про те, що в ракеті не все спокійно, що він підозрює… І лорд, звичайно, погодиться, хоч досі й був далекий від політики. Єпископ? Він, мабуть, здатний тільки на те, щоб забарикадувати своїм товстим тілом коридор, який ще знадобиться. Він не братиме активної участі в такій справі, просто з переляку, сховавшись за своє “не убий”. А втім, благословляючи на Землі з паперті “могікан”, він “забув” про цю заповідь… Хто ж ще? Жак? Його, звичайно, слід вважати на боці ворогів. Текер? Він напевне не піде на це. Шнірер? Зовсім безнадійна фігура. Він відповість, що револьвер — це машина, а машину він не візьме в руки…
— Чи не залучити нам тоді жінок? — спитав Пінч. — Фрейлейн Амелі, наприклад, хоробра жінка і прекрасний стрілець, як вона сама запевняє. Ми, звичайно, не дозволимо собі поставити жінку під кулі…
— Д-д-дурниці! — коротко зауважив Маршаль, — П-перетворювати ракету в бойню. Вон-ни нас н-не чіпають…
Стормер був обурений і з запалом накинувся на Маршаля, від якого ніяк не чекав отакого виступу. Не чіпають? Чудово. А хто “зачепив” капітал Маршаля? Хто винуватець зубожіння і смерті їхніх друзів і компаньйонів? Хто, нарешті, винен в їхній утечі?
 
— Не вбили сьогодні — уб’ють завтра, — сказав Стормер. — Якщо ви, бароне, не можете бачити крові, я не наполягаю на відкритому збройному нападі. Можна придумати інший спосіб. Наприклад: коли вони, Ганс і Вінклер, вийдуть на поверхню ракети, хтось з нас непомітно розріже гострим ножем їхні ефіролазні костюми. Вони одразу ж вибухнуть і вмить задубіють від світового холоду. Все буде тихо і без крові. Ми просто відштовхнемо їхні трупи, вони полетять у безвість, а ми скажемо, що стався нещасливий випадок: Ганс “зірвався”, Вінклер кинувся його доганяти, і обидва зникли. Хай спробує Цандер розшукати їх.
— Ай справді, чудова ідея! — гукнув Пінч. — З вас, містере Стормер, вийшов би прекрасний детектив…
— Д-д-дурниці, — знову видавив з себе барон. — В-ви не зрозуміли мене, містере Стормер. Х-хай вони сім і сімдесят сім разів будуть знищені. Але на все свій час…
— Чого ж ще чекати? Поки вони самі оголосять нам війну?
— Д-дозвольте сказати. Чи п-подумали в-ви про те, хто і як керуватиме ракетою, якщо їх не стане? І що буде тоді з ус-усіма нами? Ви к-кажете: і без них повернемося на Землю… чи п-повернемося? Адже ми втекли в ніщо, і з цього ніщо нам треба вибратися.
Цього вони всі зовсім не врахували. Справа була складніша, ніж їм здавалося.
— Що ж ви пропонуєте? — спитав Стормер, відступаючи перед аргументацією банкіра.
— Я-ясно — почекати, коли м-ми зможемо обійтися без них. Можливо, висадившись на планету, можливо, повернувшись на Землю, якщо це колись станеться.
— В тім-то й справа. А життя наше, як і на Землі, весь час висить на волосинці. Та від одного усвідомлення цього мене розіб’є параліч. Зустрічатися з ними щодня, вітатися, розмовляти і в той же час у думці запитувати: “Коли ви зволите задушити нас?” Ні, дякую красненько. Я вважаю за краще викинутися з ракети, ніж далі так жити.
У Пінча одразу сяйнула думка, від якої він мало не підскочив до стелі. Справді, Маршаль і Стормер найрозумніші на ракеті люди… після нього, Пінча.
— Послухайте, панове. Барон подав прекрасну думку, але не довів її до кінця. Він сказав, що їх можна знищити тоді, коли вони нам будуть більше не потрібні. І крапка. А далі — чекайте цього часу. Але навіщо його чекати? Чому вони нам зараз потрібні? Тому, що вони мають знання, яких ми не маємо. Вони вміють керувати ракетою. Невже ж так важко нам самим оволодіти цими знаннями? Думаю, ні. Я дивився, як Вінклер і Ганс пускають в хід дюзи, зупиняють їх. Поворот важеля сюди, поворот туди — і все. Це наче водії трамвая. Невже ж ми не здатні бути вагоноводіями, точніше, ракетоводіями? Часу в нас вільного зараз стало більше. І ми можемо присвятити його вивченню того, чим зайняті зараз Вінклер і Ганс.
— Я-якщо все це так просто, як в-ам здається, в-в чому я, проте, дуже сумніваюсь, — відповів барон.
Барон, по суті, не заперечував. Стормер також підтримував Пінча.
— А й справді, чому б не спробувати? Це принаймні розрядило б. наше нервове напруження, було б схоже на якийсь вихід. Неможливо, щоб з нас трьох усі були безнадійні учні. Я вже не кажу про Блоттона, який і зараз допомагає Цандерові. Тож одного з них уже можна скинути з рахунку.
Отак і вирішили. Цандер повинен узятися за їхнє навчання. Учасники тріумвірату розійшлися по своїх каютах і постаралися заснути.
  
X. Пасажири опановують мистецтво небесної навігації 
 
Цандер сидів за обчисленням траєкторії польоту, коли почув позаду себе чиєсь дихання з присвистом. Оглянувшись, він побачив, що Стормер протискує крізь вузький прохід своє важке тіло. Прохід в капітанську рубку був вужчий, ніж в інших приміщеннях, бо вона містилася в самому носі “Ковчега”, де стіни ракети звужувалися, закінчуючись тупим відсіком з вставленим круглим спостережним склом. Цандер підвівся назустріч товстунові, що застряв у проході. Чого він прийшов сюди? Звичайно “пасажири” не ходили до його рубки.