Стрибок у ніщо (вид. 1969)

На цей раз “вибухнув” не чайник і не вибух примусив кухаря скрикнути.
Жак стояв над розкритою бляшанкою консервів і нюхав її.
— В чому справа, Жак? — спитав Цандер.
Кухар подав консервну бляшанку.
— Стріляє. Тхне. Зовсім зіпсовані консерви.
— Ну, що ж, мабуть, випадково попалася погана бляшанка. Візьми іншу.
Але й з другою, і з третьою, і з четвертою сталося те саме. Як тільки Жак прорізав бляху, лунав легкий вибух, і з прорізу з піною і газом вилітала заливка.
Справа набирала серйозного характеру. Консерви були головними запасами харчування. Цандер наказав Жакові принести кілька невідкритих бляшанок у кают-компанію. Потім він запросив, туди всіх пасажирів і звелів Жакові відкривати бляшанки. Вони “вибухали” одна за одною.
На кожній бляшанці була синя етикетка з написом:
 
Консервний завод Хінтон. Лондон
 
“Власниця” заводу була збентежена. А роздратований Стормер із властивою для нього грубістю, підносив кожну нову бляшанку, що “вистрілила”, майже до самого носа Хінтон і казав:
— Понюхайте. Як вам це подобається? Ваше виробництво, леді…
— Не розумію, як це могло статися, — відповідала леді Хінтон. — Мої консерви славилися своєю якістю і широко розкуповувались не тільки в Англії, але й у багатьох державах Європи…
— Я б за них не дав і цента! — не вгавав Стормер. — Думаю, що й на Венері більше не дадуть. Але чим же ми харчуватимемося?
— Дозвольте, — раптом пожвавішала леді Хінтон після напруженого роздумування. — Я згадала. Мої фабрики виробляли два сорти консервів. Перший сорт з зеленою етикеткою, а другий — з синьою. Сині — ті справді… Вони призначалися для поставок усяким установам, надходили у продаж по низькій ціні…
— Ну, це я розумію, — вів далі Стормер, — я сам комерсант. Але ж на якого біса, вибачте на слові, ви для “Ковчега” підсунули консерви з синіми етикетками? Отруїти нас усіх збиралися, чи що?
Леді Хінтон випросталася. Це вже було занадто. Як сміє розмовляти з нею, з леді, таким тоном якийсь купчик!
— Я вас прошу ретельніше добирати слова. Не забувайте, містере Стормер, хто я, і не забувайте того, що я сама мандрую разом з вами і, таким чином, поділяю долю всіх. Не можете ж ви запідозрити мене, що я мала намір отруїти і саму себе. Тут, мабуть, сталася фатальна помилка. Але де, коли і як — не можу зрозуміти. Мені не треба переконувати вас у тому, що я наказала приставити в Стормер-Сіті для “Ковчега” найвищий сорт. Велику партію було виготовлено за особливим замовленням. Мій інженер казав, що ніколи ще фабрика не виробляла кращих консервів. Може, сорти консервів перемішали, коли вантажили? Так, так. Я пригадую, що в той самий час, коли відправляли консерви в Стормер-Сіті, моя фабрика відвантажувала велику партію для… одного відомства…
— З синіми етикетками?
— Так, з синіми етикетками.
Для пасажирів “Ковчега”, крім Ганса і Вінклера, так і лишилося загадкою, яким чином було приставлено в Стормер-Сіті і потім навантажено на “Ковчег” зіпсовані консерви.
А сталося це так. У порту рбіники-вантажники звернули увагу на дві партії консервів: одну — меншу, із зеленими етикетками на ящиках, і другу — величезну, з синіми. Дізнавшись, що сині етикетки адресовано військовому відомству і що вони призначаються як військові запаси для Інтервенційної армії, робітники відмовилися вантажити пароплави.
— Треба покуштувати, чим збираються годувати солдатів, — сказав один молодий робітник і, взявши ящик на спину, ніби ненароком упустив його.
Ящик розбився, бляшанки консервів випали на землю. Кілька бляшанок швидко розійшлося по руках. Таким же чином був “випадково” розбитий ящик і з зеленою етикеткою.
Робітники покуштували тих і других. З огидою відкинули бляшанки з синіми етикетками і з апетитом з’їли те, що містилося в “зелених”.
 Видно, це готувалося не для нашого брата, — сказав перший робітник, покуштувавши з бляшанки із зеленою етикеткою.
Коли прийшли на роботу переодягнені поліцаї та штрейкбрехери, вони застали справжній хаос і перемішані коносаменти. Вантажі було сплутано.
 
Така історія появи консервів з синіми етикетками в “Ковчезі”.
— Хотів би я знати, чим ми тепер харчуватимемося? — знову спитав Стормер.
Він їв більше за всіх, і його це питання непокоїло особливо.
Почали підраховувати запаси. На жаль, якщо скинути з рахунку консерви, решти продуктів — борошна, сухарів, сушених овочів — лишалося ненадовго.
— Прокляття! — знову вилаявся Стормер. — А чи не зменшити швидкість польоту? — спитав він. — Тоді, може, нам вистачить на більший строк..
— На жаль, містере Стормер, — відповів Цандер. — Я бачу, що ви ще дуже далекі від розуміння відносності часу і простору. Від прискорення або уповільнення ми нічого не виграємо і не програємо. Ракетна доба завжди дорівнює ракетній добі, незалежно від того, буде вона дорівнювати земному місяцю чи годині. Ми зовсім не відчуємо — прискорив чи уповільнив свій хід наш хронометр порівняно із земним. З якою б швидкістю чи повільністю не оберталися стрілки нашого хронометра, — коли вони показуватимуть дванадцяту годину “дня”, ваш шлунок заявить претензію на сніданок.
— Досить. Так. Це я зрозумів. Але тоді чи не можна навпаки — ще більше прискорити політ, щоб час на Землі полетів з шаленою швидкістю? За тиждень так би років п’ятдесят.
— Швидкість руху “Ковчега” вже досягла межі. Ми більше не можемо “прискорювати” біг земного часу.
Стормер так стукнув кулаком, що легка алюмінієва поверхня столу прогнулася.
— То що ж накажете нам робити? Летіти назад — в обійми ворогів, чи летіти вперед — в обійми голодної смерті? Смерть позаду, смерть попереду. Нічог казати, добру кашу ви заварили, леді, з вашими синенькими.
Настала важка пауза. Всі сиділи пригнічені.
Цандер не поспішав порушувати цю гнітючу мовчанку: хай гарненько відчують становище. Потім спокійно, не поспішаючи, почав:
— Не знаю, що вас чекає позаду, але попереду я не бачу смерті, якщо ви тільки не упиратиметеся, як досі. У нас в ракеті є все, щоб забезпечити наше життя на невизначено довгий строк. Для цього треба створити “кругообіг речовин”. Ми взяли з собою в розібраному вигляді оранжерею, насіння садовини та овочів. І коли б ви, панове, своєчасно послухали мене і взялись за діло, замість того щоб… ми вже мали б усе потрібне. А тепер вам доведеться посидіти на урізаному пайку, поки ми збудуємо оранжерею і зберемо перший урожай. Часу залишається дуже мало, — говорив Цандер, — але, думаю, ми встигнемо. Нам допоможе Сонце. Його проміння тут не відбивається і не поглинається хмарами й атмосферою, як на — Землі, тому воно діє значно інтенсивніше. Одне слово, ріст і достигання тут мають іти посиленими темпами…
— Відносно якого часу? — спитав Маршаль. — День вважати за місяць?
— Відносно нашого часу. Не забувайте ще про одну обставину. На земній кулі існує тяжіння, що страшенно впливає на життя рослин на швидкість їхнього росту, на розміри тощо. Не забувайте, що клітини рослин, ділячись в процесі росту, весь час ведуть боротьбу із земним тяжінням, яке “пригнічує”, тягне вниз кожну клітину. Пам’ятаєте, як “ненормально” розвивалися рослини в скляній кулі Стормер-Сіті? Вони росли горизонтально, а не вгору стеблами, і були значно більші за своїх братів на грядках. Чи не з тієї ж причини рослини далеких геологічних епох Землі відзначалися значно більшими розмірами: якісь мохи, хвощі досягали висоти сучасних евкаліптів, секвой. В ті далекі часи земна куля оберталася швидше, ніж тепер, велика відцентрова сила зменшувала силу тяжіння, і рослини, а також первісні тварини мали величезні розміри. Земля ще не “пригнічувала” їх так, як тепер. Менше земне тяжіння поряд з іншими умовами — більшою вологістю, теплом, більшим насиченням вуглекислотою — сприяли, мабуть, і великому росту і швидшому діленню клітин. А в нашій ракеті всі предмети, живі й неживі, невагомі. Все це й дає можливість припускати, що в оранжереї рослини будуть дуже швидко сходити, рости, родити і дозрівати. Але, звичайно, це моє тільки теоретичне припущення. Думаю, воно не підведе мене і на цей раз. Ось вихід, — закінчив Цандер. — Ваш порятунок у тому, щоб негайно всім взятися до роботи.