Стрибок у ніщо (вид. 1969)

— Вино ціле, випити його неважко.
Стормер піймав пляшку і перевернув її над келихом. Шампанське не виливалося. Стормер зазирнув у пляшку, чи не застряв у шийці шматок корка, — поясненням Цандера він ще не вірив. Ні, шийка була вільна. Стормер струснув пляшку. З неї вилетів “шматок” янтарної рідини у вигляді ковбаски, яка швидко набула форми кулі. Куля вдарилася об край келиха і розбилась на крихітні кульки, що розлетілися в різні боки. Деякі з них дрібними краплинами осіли на обличчі і руках присутніх. Частина рідини лишилася в келиху, але не заповнила дно, а розтікалась тонким шаром по стінках.
Усі дивилися на ці чудеса майже з жахом, як відвідувачі шинку Авербаха на розваги Мефістофеля, що зайшов туди з Фаустом. Потім погляди всіх звернулися до Цандера.
— На жаль, я тут ні при чому, — відповів він на загальне німе запитання. — Все відбувається за фізичними законами. Адже кожне рідке тіло в умовах невагомості набуває форми кулі під впливом сил внутрішнього зчеплення. Кожна молекула такого тіла прагне до центра, і всі молекули поступово розташовуються у формі кулі.
— Але з пляшки вискочила ковбаска, а не куля, — зауважила Амелі.
— Шийка надала рідині при виході продовгуватої форми. Але як тільки рідина опинилась на волі, вона зібралася в кулю.
— Що ж ми робитимемо з нашим шампанським, ви мені скажете? — вигукнув Стормер. — Здається, в пляшці ще лишилося вино, добре, що я не витрусив усе.
— Так, зробити це не дуже просто, — відповів Цандер. — Коли ми організуємо наше ракетне життя, нам доведеться обідати у своїх каютах, де ми зможемо створити майже земні умови тяжіння. А на той випадок, коли нам доведеться перебувати в світі невагомості, я дещо припас і пропоную вам зараз же ознайомитися з ракетним посудом.
Цандер дістав заховані під столом особливі бутлі і склянки. Бутлі, мали вигляд гумових мішків з наконечниками, склянки дуже були схожі на соски і відрізнялись од них тільки розміром. Цандер витяг також і невеличкий насос.
Одні з присутніх сміялись, інші обурювались.
— От до чого ми дожили, лорде-єпископе, нас годуватимуть з дитячих ріжків, — сказав Маршаль, майже не заїкаючись, що з ним бувало рідко.
— Фе! Всю поезію вбили, — промовила Делькро, гидливо скривившись. — У цих бурдюках вино втратить свій смак.
— Отже, ви відмовляєтесь, панове, від шампанського? — спитав Цандер, беручи пляшку в Стормера.
— Ні! Ні! — почулися голоси.
— Тоді я починаю. — Він викачав насосом вино з пляшки і накачав його в мішок-пляшку.
Відкривши невеликий отвір у “склянці”, він, надавивши на мішок, налив рідини у “соску”. В міру того, як наливалася рідина, повітря з соски виходило через верхній отвір.
— От І все, — сказав капітан. — Хто хоче покуштувати?
Всі переглянулись, вагаючись. Пінч простягнув був руку, але, глянувши на свого патрона, сховав її під стіл.
— Дайте, — рішуче промовив Стормер і взяв “соску”, ніби Сократ чашу з отрутою. Всі дивилися на нього. Він виждав, трохи зніяковівши, потім почав смоктати. Делькро дзвінко зареготала, маленький Текер заплакав.
Всі повеселішали, і “соски” розійшлися по руках. Найпалкіші тости, звичайно, були… за погибель тих, хто став причиною втечі. Після сніданку леді Хінтон окупувала каюту номер дев’ятнадцять, суміжну з капітанською рубкою. Поруч з нею розмістилася Еллен, далі єпископ, Блоттон, сім’я лікаря, Мері — словом, весь “штат” леді.
У кормовій частині, за каютою Вінклера і Ганса, — Маршаль, Делькро, Стормер, Шнірер, Пінч, китаєць. Цандер наполягав, щоб кухар оселився в каюті номер три, суміжній з каютою Ганса. Але Маршаль заперечував: за розміром паю він мав право на такі ж вигоди, як і леді Хінтон. Це образило Стормера, що вклав у “Ковчег” не менше, ніж барон, і залучив солідну кількість акціонерів.
— Між нами кажучи, чималу частку їхніх грошей ми вгатили в наш “Ковчег”. Це прискорило відліт.
— І якщо їм не вистачить грошей для побудови “Ковчега” № 2 і наступних, акціонери, мабуть, подадуть на нас позов, — зауважив Маршаль, усміхаючись.
 
— Хай спробують надіслати сюди судову повістку! — відповів Стормер.
Делькро заявила, що вона житиме в каюті поряд з бароном, Стормер змушений був погодитись на номер п’ять. За ним ішли каюти Шнірера, Амелі, Пінча і китайця-кухаря.
— Що ж до Жака, панове, — сказав Цандер, — то ви самі незабаром поступитесь йому каютою номер три.
Цандер взявся зміцнювати свій авторитет капітана, даючи незговірливим пасажирам “уроки наочного навчання”.
Коли з розміщенням було покінчено, Цандер запропонував усім повчитися пересуватись в умовах невагомості.
— Рухаючись “пішки”, — сказав він, — вам довго доведеться перебиратись по стінах. Треба навчитися перелітати. Вважаю, що для вас це буде досить приємним новим видом спорту. Зараз я перетворю вас на крилатих істот.
Цандер вийняв два складаних великих віяла. Делькро, побачивши віяла, швидко простягла до них руку, але Цандер, трохи повагавшись, передав крила містерові Пінчу. Пінч схопив віяла і почав махати ними. Він легко, мов метелик, спурхнув до стелі, перепурхнув до вікна і почав повертатися назад.
— Чудово! Браво! — почулися голоси.
Заохочений загальною увагою, Пінч надумав ефектно “спланерувати” до свого стільця. У Пінча, як це буває звичайно у людей, права рука була більш розвинута, ніж ліва. Він махнув нею дужче, зробив несподіваний віраж і, сповнений жаху, сів верхи на плечі своєму патронові.
— Містер Стормер, — сказав Цандер, — пробачте містерові Пінчу. Ви впевнитесь, що він невинний, коли самі почнете літати. Сподіваюсь, ми всі незабаром змагатимемося з вправності літати з найкращими метеликами. Але нам треба впоратися ще з одним складнішим завданням: повертати тіло в умовах невагомості. Дозвольте вас обезкрилити, містере Пінч. Так. Тепер дайте мені вашу руку.
Цандер підняв Пінча в повітря, надав його тілу горизонтального щодо підлоги каюти положення і так залишив.
— Ви висите в повітрі обличчям донизу, вам треба повернутися догори. Спробуйте це зробити.
Пінч, звикнувши до легких успіхів, почав перевертатись, але на цей раз його чекала цілковита невдача. Він корчився, згинався, навіть пробував ухопитись рукою за носок черевика, але нічого не виходило. Знесилившись, Пінч випроставсь і знову опинився в тому самому положенні, якого йому надав Цандер. Капітан вийняв з шухляди металевий диск, подав йому і сказав:
— Тримайте диск так, ніби ви несете тарілку з супом, і починайте його обертати. Не бійтесь упустити — не впаде.
Пінч старанно виконав наказ — і що ж? У той час, як диск почав обертатися в один бік, тіло Пінча повільно поверталося в протилежний. Таким чином він не тільки “перевернувся” догори, але й продовжував обертатися, мов на трапеції.
— Спробуйте, міняючи рух диска, зупинитись у такому положенні, щоб обличчя було обернуте догори.
Це було не так легко, але, зрештою, вдалося Пінчу.
— Тепер поверніть диск ребром до грудей. Обертайте.
І тіло Пінча почало обертатись над підлогою, як стрілка годинника.
— Коли ви навчитеся керувати диском, то матимете змогу надавати своєму тілу будь-якого положення.
— Я вважаю, що це можна зробити і з допомогою крил, — відповів Пінч.
— У каюті — так, але не в безповітряному просторі. А нам же доведеться виходити з ракети назовні. Там крила уже будуть ні до чого. Таким же самим чином ми керуємо і польотом нашої ракети, — вів далі Цандер. — Застосовуючи силу дії прямих чи бокових дюз, ми можемо обертати ракету вздовж великої і малої осі, повертаючи то один, то другий її бік до сонця, примушуючи летіти “перевертом”, спрямовувати її в якому завгодно напрямі. Легкий ракетний костюм, на поясі два віяла і диск — таке буде наше обмундирування.
— Я втомилась, — сказала леді Хінтон. — Мені треба йти спати. На Землі, мабуть, уже ніч, а тут віконниці зачинені і не розбереш, яка пора.
— Відчиняти віконниці ще рано, — відповів Цан-дер. — Та й відчинені віконниці вам небагато скажуть. А щодо часу, то нам доведеться відмовитися од лічби земними годинами і добами. Про це ми ще поговоримо. А зараз, панове, справді найкраще лягти спати, причому я рекомендую лягти у водолазних костюмах у водне ліжко гідроамортизаторів. Запевняю, виспитесь ви ідеально. За цей час я набрав би швидкість, зорієнтувався б у світовому просторі, зробив би деякі підрахунки.