Тінь аспида

Згадка про Степана, така недоречна та непотрібна зараз, змусила її здригнутися, коли чорноокий незнайомець зупинився зовсім поряд і вогняні його, чорні очі з невимушеним спокоєм почали вивчати її уважно — вивчати всю, починаючи від золотавого волосся й закінчуючи лискучими босоніжками на високих підборах, котрі лагідно затискали її стрункі ніжки. Він мовчав, Мар’яна теж не поспішалася занадто до розмови, вивчаючи й собі цього самовпевненого й дужого незнайомця, котрого доля дарувала їй посеред спеки йорданської пустелі. Чоловік був гарним, того вже в нього неможливо було відібрати — довгасте, вузьке лице з широкими вилицями та темної засмаги шкірою, чорні очі, опушені довгими віями, тонкий довгий ніс та суворого малюнка, але гарні вуста невеликого рота. Чорне, лискуче волосся зачесано назад… Одягнений у європейський костюм, він нагадував радше якогось там італійського чи іспанського аристократа, й тільки вуса — пишні, густі та чорні — не сподобалися Мар’яні. Ніколи вона не полюбляла вусатих чоловіків, але цей… Щось було у нім таке, що вона й на вуса не надто звертала уваги. Й коли мовчання між ними зробилося аж надто довгим, він нарешті запитався арабським акцентом прикрашеною англійською.
— Ви нещодавно в Аммані?
Мар’яна повільно всміхнулася.
— Місяць.
Йорданець здивовано звів темні брови.
— Місяць? І як же так трапилося, що я ні разу за цей місяць не зустрів вашої бездоганної, сяючої вроди?
— Я не з’являлася на людях…
— Дарма. Я невимовно жалкую об тім місяці, котрий не мав щастя насолоджуватися вашою красою. Але… — Чорні очі наполегливо позиркнули в саму глибину очей Мар’яни. — Я дуже сподіваюся на те, що ви дозволите мені надолужити втрачений час, цей безмежно пустий місяць…
Мар’яна сріблясто розсміялася.
— Які слова, але ж я навіть імені вашого не знаю.
Широка, суха долоня потягнулася до її руки.
— Хасан аль-Садіб до ваших послуг…
— Дуже приємно познайомитися…
Той вечір став початком чи не найпристраснішого роману в житті Мар’яни. Хасан виявився чоловіком, про появу котрого у своїм житті Мар’яна мріяла давно вже, й хоча вони й не були схожими, а чимось він їй нагадував Степана.
У той перший вечір вона до неможливого довго перебувала в його товаристві, майже з байдужістю вловлюючи на собі занадто ревниві погляди Миколи, й удома, в тому ошатному білому будиночку, тільки позиркнула презирливо на чоловіка, коли той був спробував влаштувати сцену ревнощів. Вона вже тоді знала, що побачиться з Хасаном на другий день, знала вона також і те, що цей чоловік стане, й надовго, її коханцем, найкращим з довгої вервечки тих, хто упродовж декількох років мав щастя бути поряд неї.
Зранку наступного дня, як тільки Микола від’їхав до посольства, десь хвилин за десять до дверей будинку постукалися. До гикавки ввічливий йорданець років п’ятдесяти у халаті та бурнусі низько вклонився Мар’яні й сповістив, що пан аль-Садіб буде безмежно щасливим і вдячним, коли іноземна пані погодиться приїхати до нього в гості.
Мар’яна тільки розсміялася — легко, весело та дзвінко, й уже за двадцять хвилин довгий чорний лімузин підвозив її до воріт заміського будинку, що був схожим на оазу в пустелі. Хасана вона віднайшла в басейні й тільки розреготалася, коли міцна засмагла долоня ухопила її за ногу й, різко смикнувши, змусила впасти в прозору, сріблясту воду, туди, в його обійми.
— Ви збожеволіли! — весело дорікнула вона йому, геть мокра, але в той же час щаслива та збуджена.
Білозубий усміх сяйнув на смаглявому лиці.
— Так, збожеволів! Збожеволів від тебе!
Він почав цілувати її там, у тім басейні, тремтячу та мокру, й тільки безжальне сонце східне бачило, як віддавалася вона ледь знайомому йорданцю, оживаючи кожною клітиною свого завмерлого було тіла.
Хасан став її коханцем.
Коханцем, безумовно, найкращим, найпристраснішим та найближчим за духом, чоловіком, котрий повно володів її тілом, але не більше. До свого серця вона його все ж не впускала, не впускала туди, де ще продовжував повновладно панувати Степан. Він усе ще полишався її хворобою, її невиліковною хворобою, котра, трішки притихнувши в обіймах Хасана та пісках Йорданії, все ж не зникла, зухвало та вперто не бажала зникати, й навіть палкі обійми Хасана не були над нею владними…
 
Хасан…
Хасан аль-Садіб виявився людиною досить таємничою й темною. Мар’яна майже з перших днів знайомства відчула у його високій, дужій постаті щось небезпечне, щоправда, це не зупинило її, та все ж… Через деякий час вона, маючи очі досить уважні й вбачаючи його безумовну заможність, спробувала обережно випитатися, звідки в нього такі значні, на її погляд, статки. Бо батько й Микола, досить заможні за мірками там, удома, в порівнянні з Хасаном видавалися ледь не злиднями… Чоловік тільки холоднувато усміхнувся у відповідь і одним непоміченим нею порухом міцної руки ухопив Мар’яну за зап’ясток так міцно та боляче, що вона пополотніла від болю.
— Чи не занадто багато ти бажаєш знати, люба?
Вона зіщулилася від болю.
— Хасане, мені боляче…
— Справді?
Чорні очі холодно поглянулися в її блакитні, й уперше за час знайомства Мар’яна не впізнала його, мов опинилася поряд незнайомця небезпечного.
Вона відчула, як затинається:
— Хасане… я…
Він ще сильніш затиснув її руку.
— Це був перший і останній раз, коли ти цікавилася моїми справами, люба. Я не хочу тебе лякати, але людину, не менш привабливу за тебе, котра теж почала виявляти недоречну зацікавленість, віднайшли через деякий час на дні Йордану.
Мар’яна вся похолонула.
— Хасан…
Він посміхнувся, але очі його полишалися холодними.
— Заспокойся, люба, я лише пожартував. Але тепер, я сподіваюся, між нами все зрозуміло і я не почую від тебе більш зайвих запитань.
Мар’яна примусила себе заспокоїтися.
— Ні, не почуєш.
Тоді вона настільки перестрашилася, що була б радою обірвати всі з ним стосунки, розірвати роман, не бажаючи від цієї дивної людини нічого, але ж страх опинитися десь на дні річки Йордан змусив її триматися стосунків з ним. Хасан, мов пожалкувавши, що так налякав її й повівся так різко, на другий же день обдарував її діамантами, й Мар’яна спробувала геть забути ту неприємну розмову. Але той холодний, безжальний погляд Хасана ще довго не забувався нею. Вона вже ні про що не питалася, зробилася м’якою та пухнастою, аби тільки не дратувати того хижака, з котрим звела її доля. Поступово та прикра розмова призабулася Мар’яною, вона пробачила Хасану ту його грубість, котру він загладжував численними подарунками.
Правду про Хасана вона дізналася від Миколи.
Дивно, але чоловік весь час знав про її стосунки з аль-Садібом, і все знаючи, понуро та принизливо мовчав, закутий у те ж почуття, котре відчула сама Мар’яна, коли залізні пальці зімкнулися на її зап’ястку, — закутий у страх. Того вечора, погідного вечора — за два місяці після початку роману між Мар’яною та аль-Садібом — він теж боявся, боявся, повернувшись додому й натрапивши на дружину, котра тільки годину тому приїхала з заміського будинку коханця, розпечена його обіймами.
— Ти вдома? — запитався трішки здивовано.
Мар’яна солодко потягнулася.
— Так. А тебе це дивує?
— Дивує, — відлунив Микола, постояв, мовчки й нерішуче вдивляючись у вродливе, вдоволене лице Мар’яни, а потім раптом кинувся до неї, такої спокійної та самовпевненої, що відпочивала біля невеличкого басейну в легенькому сарафанчику, й вона здригнулася, коли гарячої її шкіри торкнувся він липкими та прохолодними пальцями, вхопивши за руку. — До дідька воно все, Мар’яно, цього разу ти зайшла надто далеко. Ти хоча б знаєш, люба моя, з ким мала нещастя сплутатися?
Мар’яна нахмурилася.
— Колю, я…
— Цить, не вдавай невинності. Чи ти гадаєш справді, ніби мені невідомо, що ти вже два місяці зраджуєш мене з тим дідьком, котрого боїться вся Йорданія? Мар’яно, аль-Садіб страшна людина, чуєш, страшна!
— Колю, ти наче перепив.