Тінь аспида

А тоді до неї прийшов Мурат.
Вона чула слова, різкі слова батька на його адресу, але мовчала, й коли Мурат увійшов у палату, тато вийшов геть із таким виглядом, мов до палати вповзлася змія. Елла спостерігала за наближанням Мурата, хоча й бачила його не надто ясно, а мов обгорнутого туманом. Потім він стояв поряд — мовчазний та тихий, — не промовляючи жодного слова, й Елла теж мовчала й… не відчувала нічого. Мов тінь тієї змії, що напала на неї в його квартирі, посталася між ними, віддаляючи одне від одного, мов то вона, втрачаючи життя, втратила й кохання до нього, що поступилося дивній байдужості до всього, що оточувало її, й навіть до нього — до Мурата… Й це лякало її, лякало настільки, що вона не знала, що йому сказати…
Мурат почав першим.
Елла з тією вражаючою, безжальною байдужістю відчула дотик його теплих пальців до власної холодної руки.
— Елло… люба… пробач мені…
Вона поглянула, примруживши очі.
— За що?
— За це… за все… Я мав краще тебе охороняти, мав не розслаблятися, відпустити тебе, поряд не тримати…
Елла поморщилася.
— Мурате, не треба… вже пізно…
Сказала й сама відразу пожалкувала про власні слова, бо навіть туман перед очима не завадив побачити той біль, котрий плеснувся в очах Мурата. Він нічого більш не сказав, тільки поцілував її холодні пальці так пронизливо ніжно й пішов. Й вона не зупинила його, не гукнула, охоплена тією дивною байдужістю.
Більш Мурат до неї не приходив.
Елла розуміла, що так, можливо, було й краще, він буде менше страждати від її байдужого вигляду, а вона… Вона чомусь уперто намагалася про нього не думати, заганюючи думки про нього кудись у глухий кут власної свідомості, туди, куди гнала згадки про напад змії. Про те, що чекало на них у майбутньому… про те вона взагалі не замислювалась — безжально байдужа й до нього, й до самої себе.
Здавалося, між ними назавжди постала тінь того аспида.
Таксі загальмувало біля аеропорту.
Елла послушливо вийшла на спеку йорданського полудня, і всі ті сорок градусів спеки раптом відчулися нею повною мірою важко й неприємно, до колючого болю в серці.
Вона похитнулася.
Батько відразу ж опинився поряд.
— Люба, тобі зле?
— Ні, нічого.
Малкович вихопив з валізи пляшку з водою.
— Все це їхній пекельний клімат, — пробурмотів він, даючи Еллі напитися й тривожливо зазираючи до її згаслих очей.
— Ти зможеш іти?
Вона кивнула.
— Так.
Малкович, притримуючи за руку, повів її до аеропорту. Велике приміщення було заповнене натовпом — йорданців і туристів, що перемовлялися різними мовами.
В Елли дещо закружляло в голові.
Малкович поглянув неспокійно.
— Зі мною все гаразд, тату, не звертай уваги.
Батько хотів щось заперечити, але облишив. Елла повільно кульгала за татом, опираючись на його руку й особливо не додивляючись до людей, що оточували їх. Слух боляче вразила мішанина мов… Але в якусь мить вона мов спіткнулася, зачувши щось…
Тихий, ледь чутний поклик…
Елла підняла очі, побачивши перед собою якусь огрядну жінку в строкатій сукні, що геть не пасувала їй… Але очі все ж продовжували щось шукати, відчуваючи той незбагненний, ледь чутний поклик. Погляд наштовхнувся на високого йорданця, молоду білявку і… зупинився.
Посеред натовпу стояв Мурат.
Високий, вродливий, у своєму незмінному сірому діловому костюмі, він видавався трішки недоречним посеред цього галасливого натовпу. Належний іншому світові — світові багатих та впевнених у собі людей. Елла застигла на місці, не звертаючи уваги на здивований та невдоволений погляд батька, котрий теж зупинився, уп’явши в Мурата ворожий погляд. Але той на нього навіть не покосувався, він стояв, здається, не помічаючи взагалі нічого, окрім блідого, змарнілого личка Елли… Перед її очима теж позникало все довкола, окрім його могутньої постаті, окрім лиця напруженого, окрім очей темних, що вдивлялися зараз в неї з надією та сумом, вдивлялися так, що в серці її танула крига байдужості, що сковувала його останнім часом. Танула під могутньою дією того погляду, повертаючи до серця біль — біль за цим вродливим чоловіком, котрого вона мала зараз покинути, зоставивши на цій землі…
 
Вона випростала свою руку з батьківської руки й повільно пішла вперед, мов мановила її, тягнула до себе сила погляду Мурата. Хтось кинув на неї здивований погляд, інші не звернули уваги, а хтось посторонився, звільняючи шлях до Мурата, утворюючи стежину, по котрій вона йшла, вбачаючи пред собою лише його гарні очі, очі, в котрих так любила танути поглядом, одне споглядання котрих наповнювало її таким невимовним щастям… Зараз ці очі наближалися до неї й зробилися такими близькими, коли вона зупинилася поряд нього, зупинилася на відстані подиху, саме в цю сокровенну мить не відчуваючи тієї крижаної байдужості, котра відштовхувала її від Мурата.
Він стояв навпроти неї, не промовляючи жодного слова, тільки з ніжністю та потаємною жадібністю вдивлявся в її лице, в її спустілі очі, в котрих поступово починало зароджуватися життя під цим його поглядом.
Нарешті Елла заговорила першою, видихнувши коротке й ніжне:
— Мурате…
Й в наступну мить цілий світ зникнувся довкола неї, коли сильні й теплі руки вхопили її в обійми, а вуста торкнулися вуст… Ні, вона таки ще кохала — кохала сильно та ніжно. Скалічена зміїною отрутою, у шоковому стані, вона не втратила у власному серці почуття до цього великого й сильного чоловіка. Й зараз, у його обіймах, вона повільно оживалася, в його руках, котрі дарували їй стільки щастя та радості, в руках, обіймів котрих вона так жадала. А мала ж полишити його зараз, розуміючи з поверненням ясності думок, як не хоче цього робити, відчайно не хоче. Її білі пальці вхопили його за комірець сорочки.
— Мурате… не кидай мене…
Він ніжно поцілував її у скроню.
— Ніколи! Я вже гадав, що ти… що ти не схочеш мене й знати, там, у лікарні, ти…
Елла поморщила вродливе лице.
— Я не знаю, що зі мною… але я відчуваю таку пустку, таку байдужість усередині, що мені аж страшно…
— Воно минеться…
Хтось торкнувся ліктя Елли, й вона почула голос батька:
— Люба, нам час…
У Елли закружлялася голова, вона кинула відчайний погляд на Мурата, зрозумівши раптом, що не хоче йти від нього, не хоче кидати його… Але згадка про тінь змії на лискучих дверцятах шафи знову повертала її до тієї клятої байдужості, кидала безжально в її крижану кригу. Вона здригнулася, коли Мурат ухопив її за плечі, з силою зазирнув до очей темними очима.
— Елло, пам’ятай мої слова… Колись ми обов’язково будемо з тобою разом, коли я таки впіймаю того, хто це все зробив.
Вона затріпотіла.
— Мурате…
Його темні очі опинилися до неможливого близько.
— Тільки вір мені, — промовив він наполегливо й знову поцілував її, поцілував сильно та… якось гірко, виливаючи у цім поцілунку всю свою тугу, увесь свій розпач за нею. Елла тихо схлипнула й відповілася на цей прощальний поцілунок, солодкий від його близькості й маючий гіркий присмак розлуки та прощання. Увесь світ завмер для неї довкола, розчинившись у цьому чоловікові, у його близькості, у його обіймах. Руки Елли дрижали, коли вона вхопила його лице в свої долоні, й дивилася в сумні темні очі, й цілувала підборіддя…
— Мурате… я…
— Елло…
— Елло, закінчується посадка. Отямся ж, нас ніхто чекати не буде, — безжально та холодко увірвався до солодкого їхнього раю голос батька. Вона відчула, як він тягне її за собою, знала, що має йти… Руки повільно та приречено впалися, очі з болем поглянули на застигле лице Мурата… Ще мить — і батько потягнув за собою.
Біля самого виходу на летовище Елла озирнулася. Крізь легкий туман перед очима вона бачила самотню постать Мурата, котрий полишався стояти на місці. Схлипнула від гострого болю в серці й полинула всім єством назад.
— Мурате!
Її розпачливий крик луною прокотився над залою аеропорту, змушуючи притихнутися галасливий, різномовний гомін, і світ мов притихнув у ту мить. Елла бачила, як здригнувся Мурат, як зробив до неї декілька кроків, і рвонулася до нього, готова птахою полинути до його ніжних рук, але втримали сильні, наче сталеві, руки батька.