Тінь аспида

Мар’яна наблизилася до басейну, в котрому колись уперше скуштувала жагучої, гарячої східної пристрасті Хасана, й покривила вродливе лице. Вона не була наївною дівчиною й добре бачила, що Хасан не спроможним був кохати, майже ненавидячи аль-Садіба за його погрози зробити кривду Степану, хоча й розуміла, що має вправно та майстерно приховувати свої справжні почуття. З досвіду знала, що Хасан є надто небезпечним супротивником, котрому нічого не вартує просто наказати вбити її й приховати тіло десь у безкраїх пісках Йорданії.
Приїхала ж вона сюди з єдиною метою — врятувати Степана. Три дні після його від’їзду просиділа вдома, ледь не божеволіючи від страху за нього й невідступливої тривоги, надзвонюючи до нього ледь не кожної години й досягнувши тим лиш того, що він припинив відповідати на її виклики. Й тоді вона вже не втрималася й помчалася до Йорданії.
Вона мала захистити Степана.
Мала.
Бо ще продовжувала його кохати.
Сумно, але, викликаючи у своїм серці ненависть, намагаючись зробити йому боляче, вона все ж не могла зцілити його й продовжувала кохати, гостро та пронизливо зрозумівши це тоді, коли він помчав до Йорданії. Як жалкувала вже зараз, що замислила цю історію з викраденням Елли. Погарячкувала вона, накоїла дурниць, а тепер мала йти принижуватися перед колишнім коханцем, аби врятувати життя чоловікові, котрого кохала стільки років.
Хасан у цей час сидів за столиком біля басейну, на місці, котре так любив, і Мар’яна, замислившись, не відразу помітила, що його холодні, уважні очі весь цей час спостерігали за нею.
Вони не зустрічалися декілька років, але аль-Садіб за цей час майже не перемінився, й здавалося, що час був геть не владним над цим безжальним йорданцем. Мар’яна повільно підійшла, з близької відстані все ж роздивившись, що час таки торкнувся смаглявого лиця Хасана, полишивши ледь помітний відбиток на його лиці та павутиння зморщок. Вони мовчали, роздивляючись одне одного — двоє колишніх коханців, двоє людей, котрих колись поєднувала глибока, майже тваринна пристрасть. Час ледь помітно, але все ж перемінив їх обох, та погляди, якими вони обмінювалися, видавали ще те колишнє, що, здавалося, було й забуте.
Мар’яна повільно посміхнулася.
— Привіт, Хасане.
Чорні очі сяйнули.
— Мар’яно, а ти зовсім не перемінилася, навіть… — Його очі повільно пройшлися поглядом її безперечно струнким і гарним тілом у легкому саронгу охристого кольору, й жінка помітила залишки колишньої пристрасті в його чорних очицях. Сама ж вона не відчула майже нічого, хіба що слабке жіноче тіло ледь помітно затремтіло, коли згадала минуле й дотик його. Хасан посміхнувся. — Ти зробилася ще привабливішою.
Мар’яна посміхнулась у відповідь.
— Дякую. Неймовірно приємні слова.
— Сумуєш без чоловіка?
Жінка поморщила вродливе лице.
— Жартуєш?
Хасан голосно розреготався, й поводився він так, мов і не було між ними тієї напруженої розмови по телефону, коли він пообіцявся їй убити Степана. Зараз він помовчував, і вона вважала за розумне не випускати ні пари з вуст про ту майже сварку між ними. Ні, з цим хижаком потрібно поводитися обережно.
Він майнув рукою на стільчик.
— Приєднуйся. У мене неймовірно смачний сніданок.
Мар’яна сіла.
— Дякую.
Хасан поглянув на прислужника, хитнув головою, а потім почав знову з цікавістю роздивлятися Мар’яну.
— А вона все ж надзвичайно на тебе схожа, — промовив він нарешті, й вона невдоволено поморщилася, зрозумівши, що він порівнює її з Еллою.
— Не треба, Хасане…
Він насмішкувато вишкірився.
— Покинь, люба, я ж кажу правду. Врода твоєї небоги вразила навіть мене, а ти ж знаєш, як важко мене вразити.
Мар’яна знову поморщилася.
— То що, ти зробив її своєю коханкою?
— Ні.
— Але…
На тонких вустах Хасана з’явився холодний усміх.
— Я віддав її Мурату.
— Віддав? Мурату? Хасане, ти мене вкрай дивуєш, бо ти ж не така людина, котра комусь щось віддає, та ще власному небожу, якого ніколи не полюбляв. Взагалі дивно, як він у тебе досі полишається живим…
 
У темних очах аль-Садіба майнула тінь.
— Це не твого розуму справа, люба, а надто особисте, аби я цим ділився. Та й не про Мурата розмова йде, а про твою небогу. Зізнаюся, я б залюбки зоставив її собі, але… Те, що я зміг отримати за неї, вивільняючи від існування в якомусь притоні, виявилося для мене ще жаданішим. — Хасан блиснув білозубим усміхом на смаглявому лиці. — Мурат віддав мені золоте родовище в обмін на твою небогу.
Мар’яна була вражена.
— Він погодився на таке?
Хасан голосно гмикнув.
— Погодився. Скажу тобі навіть більше: Мурат, здається, закохався, й ми з тобою ще зможемо через деякий час поріднитися.
Мар’яна мовчала, напружено розмірковуючи й куштуючи кебаба з рисом, який так полюбляв Хасан. Вона пам’ятала егоїстичного з вигляду, але досить вродливого його небожа. То можливо, й добре було б, коли б той покохав Еллу й усе владналося. Коли Елла опиниться на волі, то й Степан заспокоїться, не стане більш дратувати Хасана. Напруга, котра сковувала її увесь цей час, почала трішки слабшати, й вона з несподіваним апетитом пригостилася соковитою бараниною з рум’яною шкіркою, відчуваючи на собі погляд Хасана.
Нарешті аль-Садіб заговорив.
— Ти ж не просто так приїхала, люба?
Мар’яна повільно випила склянку соку.
— Не просто, — відповілася знехотя.
Хасан посміхнувся.
— А давай я здогадаюся… Ти примчала сюди рятувати свого родича, батька Елли, який з появою своєю в Аммані почав поводитися вкрай зухвало. Він вимагає пошуку доньки, пхне носа туди, куди не потрібно, й діє на нерви не одній людині.
Мар’яна похолонула.
— Хасане…
— Я не чіпав його, заспокойся. — Аль-Садіб жорстко посміхнувся. — Поки що не чіпав. Але ж ти розумієш, що коли він почне копати надто глибоко, то я можу й не втриматися. Або хтось інший.
Дивно смачний кебаб став Мар’яні поперек горла.
— Хасане…
Він поглянув пронизливо.
— Ти не байдужа до нього, справді, люба?
Мар’яна напружилася.
— Це не твоя справа.
— Та облиш! Кому ж, як не мені, знати тебе краще, хоч ми довго й не бачилися, але ж ти зовсім не змінилася. Ти й тоді його кохала, справді? Й у моїх обіймах згадувала?
Мар’яна мовчала.
— Мовчиш? Що ж, мовчи, люба, не треба відкриватися, та й так я вже все зрозумів. Але добре… На знак нашої минулої пристрасті я не чіпатиму твого коханого. Та…
Мар’яна сяйнула очима, спостерігаючи, як Хасан легко піднімається на ноги, дивилася на його сильне, треноване тіло. Виглядав він досить пристойно, й жінка по вогнищу в його темних очах зрозуміла, що зараз послідує. Й не помилилася. Він підійшов дуже близько до того стільчика, на котрому сиділа вона, й одним порухом сильної руки примусив її звестися на ноги. Мар’яна знову була в його обіймах… Але нічого вже не відчувала, хоча колись починала дрижати від пристрасті, вартувало йому тільки поглянути на неї своїми темними, вогняними очицями. Але то було колись, зараз же вона не відчувала нічого.
— За все потрібно платити, люба, — промовив Хасан, і руки його притягнули Мар’яну ближче.
Вона примусила себе посміхнутися.
— Я можу сподіватися на твоє слово?
— Так.
Мар’яна не знала, чи можливо було повернути минуле, але за декілька хвилин таки зрозуміла — то неможливо. До її минулого з Хасаном уже не було вороття. Пристрасть, котра поєднувала їх колись, — вона минулася, зникла безслідно. Й отруювало їй близькість ту з Хасаном розуміння того, що вона віддається йому в обмін на обіцянку не чіпати Степана. Дуже непевну, до речі, обіцянку, але все ж таки… Можливо, то старість підступалася до неї нечутними кроками, але в обіймах Хасана вона не відчула нічого вже, окрім пустки в серці й байдужості власного тіла.
За годину вона вже повернулася до Аммана.
Оселилася вона в тому ж готелі, що й Степан, але, перш ніж іти до нього, Мар’яна пішла під душ і довго стояла під струменями теплої води, намагаючись змити з власного тіла дотики Хасана, його терпкий запах, перед тим як зустрітися зі Степаном. Він знав, що вона має прилетіти, але вони ще не зустрічалися, й Мар’яна відчула, що починає нервувати.