Тінь аспида

Відгодована, розквітла Фатіна за досить короткий відрізок часу перетворилася на одну з найкращих дівчат Раяда, полишаючись його напівпримусовою-напівдобровільною коханкою. За ті три роки, що прожила вона у Рашида, вже дуже мало полишилося в ній від тієї відчайної дівчини, котра ризикнула втекти з батьківського дому в невідомість. За цей час довіра до неї у Рашида лише зросталася, й у свої вісімнадцять вона мала не лише прибутки від продажу власного тіла, а й допомагала у таких справах, як шантажування заможніх панів Єгипту, продаж наркотиків та зброї… А ще вона дізналася, що Раяд у своїй справі є лише підлеглим, а справжній господар їхній мешкає в Йорданії й є людиною заможньою, могутньою та небезпечною.
— Хто він? — просто та наполегливо запиталася вона якось у Рашида, але той лиш посміхнувся у відповідь.
— Навіщо він тобі?
— Мені цікаво.
— Цікаво?
— Так, цікаво.
— Зацікавленість такою людиною, як наш господар, не обіцяє тривалого життя, — промовив Рашид з незрозумілим виразом лиця й перевів розмову на іншу тему.
А за місяць він сам забалакав про того таємничого господаря, викликавши Фатіну до свого кабінету. Завжди спокійний, холоднуватий та байдужий з вигляду, зацікавлений у житті лише одним — грошима, у той день Рашид видався Фатіні якимсь незвичним. Він мовчки спостерігав за нею, коли вона увійшла до кабінету, й придивившись, Фатіна вперше за час знайомства з ним помітила в його темних очах щось схоже на сум та жаль.
Й відразу відчула, що щось трапилося.
— Рашиде, що…
Його темні очі зіщулилися.
— Господар вимагає, аби я віддав йому тебе.
Сказати, що Фатіна здивувалася тоді, означало б зовсім нічого не сказати. Таємничий господар, про котрого Рашид уперто відмовлявся щось розповідати, — він вимагає її до себе. Фатіна відчула, як сильніше забилося її серце. Господар! Казково заможна людина, котра бажає, можливо, зробити її своєю коханкою… Ні, не можна було сказати, що Рашид був бідним чи Фатіна злидарювала в нього, але господар… то вже була інша справа.
Рашид уважно спостерігав за нею темними очима.
— Я бачу, що ти рада.
Фатіна перенизала плечима.
— Можливо. Принаймні мені цікаво.
В його очах майнула незрозуміла тінь.
— Звичайно, що цікаво.
Він ще постояв, дивлячись на неї з тим незнайомим, трішки дивакуватим виразом очей, а потім повільно підійшов. Жорстоке, холоднувате, але вродливе лице опинилося раптом зовсім поряд, і він з незвичною ніжністю погладив Фатіну по ніжній щоці.
— Я не хочу віддавати тебе, Фатіно, — зізнався він трішки хрипким голосом, — але господар не така людина, котрій можна було би відмовити, і я неможу йому відмовити.
— Хто він?
— Хасан аль-Садіб.
— Я такого не знаю.
— Взнаєш, коли він вимагає тебе до себе. Ввечері по тебе пришлють літак, але, Фатіно… Наостанок будь моєю зараз.
Дівчина хотіла відмовити йому, усе ще не позбавлена застарілої ненависті за те давнє зґвалтування, але щось в очах його примусило її погодитися. Й цього разу він був майже ніжним, таким ніжним, яким не був усі ці роки, вона була вже ладна вибачити ту образу за цю ніжність — й раптом відчула дотик холодної сталі до горла. Вона вся похолонула…
— Рашиде…
Його холодні очі спалахнули десь над нею.
— Знала би ти, як не хочу я віддавати тебе йому, так не хочу, що ладен убити, — напружено пролунав голос Рашида, й Фатіні на якусь мить здалося, що він уб’є й справді, аби не віддавати…
Ота холодна сталь ножа, що торкалася теплої шкіри її горла, — вона ударить несподівано, вп’яваючись у молоде тіло, що не встигло пожити. Вона бачила смерть у темних, холоднуватих очах Рашида. Й тінь тої смерті темною примарою лежала на його вродливому, смаглявому лиці, обрамленому чорним гладким волоссям, що було зачесане назад у куценьку косичку.
Фатіна не бажала вмирати.
— Рашиде, будь ласка… — прошепотіла ледь чутно.
Ще мить — і холодна сталь перестала притискатися до її горла. Рашид відкинув ніж геть і звівся на ноги.
— Іди збирайся, — кинув коротко й вийшов геть, полишивши Фатіну лежати на долівці власного кабінету. Вона почала тремтіти всім тілом, дещо запізніло зреагувавши так на близькість власної смерті.
 
За декілька годин приватний літак забрав її до Аммана.
Хасан аль-Садіб, таємничий і могутній господар Рашида, виявився не такою зовсім людиною, як уявляла його собі Фатіна. В її дівочій уяві видавався він досить ще молодим, приблизно одного віку з Рашидом, й тому у великому розкішному будинку, куди привіз її мовчазний чоловік у бурнусі, вона ледь стримала вражений вигук, коли вийшов до неї досить немолодий роками, високий чоловік.
— Ну, здрастуй, Фатіно. Дуже приємно познайомитися.
Так відбулося її знайомство з тією владною людиною, котрої боявся навіть сам Рашид. На довгих й одночасно коротких п’ять років вона стала для нього й коханкою, й просто безцінною помічницею. Незважаючи на немолоді вже роки, коханцем аль-Садіб виявився дуже гарним, і Фатіна відповіла пристрастю на його пристрасть, полишивши відчувати різницю між ними у віці. Вона навчилася від нього багато чого, дуже скоро перетворившись на звабливе, гарненьке створіння, котре несло смерть кожному, на кого вказувала жорстока рука господаря. Вона вбивала, безжально труїла людей за його наказами, отримуючи за це не просто гроші, а великі гроші. Вона допомагала перевозити великі партії наркотиків, ховаючи їх у надрах свого звабливого тіла, допомагала шантажувати можновладців різних країн, спокушаючи навіть тих, хто не бажав того. Для Хасана аль-Садіба, для його великої, налагодженої імперії вона була безцінним помічником, можливо, занадто близьким до господаря, але таким схожим із ним безжальністю своєю та жадобою до грошей. Вона знала, добре знала, що в нього є й родина, й дві дружини, й велика кількість гарних та звабливих коханок… Але також добре вона знала й те, що посеред усього того збіговиська жорстокий та безжальний аль-Садіб найбільше шанує саме її — бідну дівчину з Каїра, цінує що за вправність, але найбільше — за спорідненість їхніх душ. Було щось між ними таємниче та дивне, що пов’язувало їх занадто міцно. Але то була не любов, ні. Фатіна у своїм житті ще нікого не кохала, а Хасан і поготів її не кохав. Ні, то було щось інше, можливо, саме та спорідненість душ.
І в існуванні того зв’язку вона впевнилася однієї ночі.
— Фатіно, — тихо промовив Хасан, коли вона вже майже почала посинати, міцно притулившись до його сухого, гарячого тіла.
Вона тоді сонливо замуркотіла:
— Гм-м?
Він помовчав, погладжуючи її оголене плече.
— Я довго думав і вирішив, що таки відпущу тебе, коли ти того забажаєш.
Фатіна вдивовано заблимала. Зазвичай виходу з імперії Хасана аль-Садіба не було. Ті, хто приходив до нього, мали служити йому до самої своєї смерті, а коли хтось вирішував покинути свого господаря раніш… що ж, і смерть того знаходила майже відразу. Аль-Садіб нікого від себе не відпускав, хіба що до праотців. Фатіна була свідком того, як він власноруч безжально вбивав відступників.
Й ось тобі така заява!
— Чому? — тільки й запиталася тихо.
Хасан перенизав плечима.
— Й сам не знаю. Можливо, тому, що ти відчуваєшся мною, мов моє друге я, тільки в жіночій подобі… Не знаю. Але скажу відверто, що мені зовсім не притаманні подібні вчинки й ти єдина людина, яка отримує від мене подібну милість, Фатіно.
Жінка тоді тільки похитала головою.
— Дякую, але це зайве, Хасане. Я нікуди не збираюся від тебе йти.
Але вона помилилася.
Майже через рік вона все ж забажала від нього піти.
Майже через рік вона закохалася в Мурата.
Про наявність у Хасана небожа вона чула досить часто, але за п’ять років служби на господаря не бачилася з ним жодного разу. Та й була вона не тією людиною, котру мають знайомити з родичами. Родина Хасана мешкала у великому будинку в Аммані, у тому будинку, поріг котрого ніколи не переступалася нога Фатіни, та не тільки її, а й тих, хто слугував йому в справах незаконного й темного збагачення. Зробившись коханкою аль-Садіба, Фатіна почала володарювати в його розкішному заміському будинку посеред пустелі та на віллах Європи, облюбувавши для себе віллу-красуню на острові Кріт.