Катерина

Катерина захитала головою.
— Та я краще в Кагамличці потону, ніж стану йому за дружину! — із серцем крикнула вона й відсахнулась, почувши мачушин сміх.
— Іди топись, я плакати не стану, — кинула вона. — А тепер гайда, а то в корови вим’я обідметься. А будеш і далі таких пісень співати, рогачем відходжу так, що тиждень не сядеш!
Проказавши ці останні слова, Килина гордовито задерла догори свою чорняву голову в білій намітці та й попрямувала до воріт, не сумніваючись, що Катерина відразу ж кинеться виконувати її накази.
Але Катерина й не гадала виконувати всього того, що наказала мачуха. Вона лиш корову подоїла, бо скотина й справді страждала, а потім вийшла з повітки, притулилась спиною до холодної глиняної стіни й застигла, не знаючи, де шукати розради.
— Що тобі, Катрусю? — перегодом пролунав зовсім поряд тихий батьківський голос. Катерина на мить заплющила очі, проковтнула гірку слину, що пекла горлянку після сварки з мачухою, й поглянула на батька. Чорнявий, з худим, виснаженим лицем, на якому похмуро мерехтіли темно-сірі очі та чорніли вуса, Гнат Малько, певне, колись був досить привабливим козаком, та роки й тяжке життя глибокими зморшками перекреслили ту його колишню вроду, загасивши вогонь у його очах, зробивши їх похмурими та стихлими. Суворий рот його майже не знав усмішок, і Катерина вже навіть не пам’ятала, коли бачила батька усміхненим.
— Катрусечко, — знову повторив Малько, торкаючись її руки. — Доню, чи не захворіла ти?
Катерина хитнула головою.
— Ні, тату, я не хвора.
— Тоді чому стоїш тут, сумно похилившись?
— А не весело мені, тату.
— Чом не весело?
Катерина знову поглянула на батька, й в її золотаво-зелених очах промайнула надія, пробилась скрізь сумнів, надія на його батьківську любов, яка, можливо, ще залишилась, вижила в задушливих обіймах Килини, залишився ще той батьківський жаль, що допоможе йому зрозуміти.
— Чи зрозумієте ви мене, тату? — прошепотіла вона, відчуваючи, як міцнішає в ній та надія.
Гнат зітхнув.
— А ти скажи мені, дитино.
— Здається, почала я закохуватись, тату, сама не втямлю як, але відкривається моє серце для кохання, від того й сумую.
Батько мовчав, і Катерина, наважившись кинути на нього оком, побачила, що він нахмурив брови.
— Твоя мати казала мені щось про пана сотника, — нарешті вимовив він, і Катерина вся аж затрусилася від того, що він зове мачуху матір’ю. Ніколи, й нехай їй буде від того непробачний гріх, не зможе вона назвати цю жінку мамою. — То його ти до серця маєш?
— Ні, тату, ні!
— То кого ж тоді?
Катерина опустила очі.
— Миколу Галушку.
Гнат іще спохмурнів.
— Того рудого пустуна? Та що з нього візьмеш? Тільки й знає, що дівчат і молодиць рудим своїм волоссям дражнити…
— Неправда ваша, тату, — гарячкувато заперечила Катерина. — Микола не такий уже й пустун! Обіцявся він мені, що сьогодні по обіді старостів пришле… — прошепотіла вона останні слова й опустила голову.
А батько мовчав, роздивляючись уважно її ледь почервоніле лице, й Катерина відчувала, що ось саме зараз, у цю хвилину, важиться її доля й саме зараз вона має все зробити, аби вирвати щастя своє з жадібних пазурів мачухи… Немов силою якою недовідомою спонукана, кинулась вона до батька, вхопила руку його суху та мозолисту й заговорила швидко-швидко:
— Благаю вас, таточку, не губіть життя мого молодого! Заради пам’яті матінки, якщо вона вам дорога і якщо ви хоч трішки любили її, дозвольте мені побратися з Миколою, а не з сотником. Я ненавиджу його, не можу бачити, чи розумієте ви це, тату?
Малько зітхнув.
— Розумію.
— То…
Він хитнув головою на хату.
— Іди, приберись у хаті, негоже нам старостів неприбраною хатою зустрічати. А потім витягнеш рушники з материнської скрині, вони тебе нарешті дочекались.
Катерина вдячно стиснула суху батьківську долоню й прошепотіла:
— Спасибі!
— Немає за що, доню, тільки дивись потім не пожалкуй.
Золотаво-зелені очі Катерини сяйнули.
— Не пожалкую, тату, не пожалкую!
  
3
  
Час минав швидко. Здавалося, Катерина ось тільки розмовляла з батьком, а потім заходилась чепурити хату, як уже й полудень, а там година якась чи дві, й старости прийдуть. До неї прийдуть! Вихором кружляючи по хаті, Катерина спочатку не могла ніяк повірити в те, що її прийдуть сватати. Господи, щастя ж яке! Вона нарешті вирветься від мачухи, й не до сотника вирветься, а до молодого Миколи, у якому таки вбачила, почала вбачати справжнього чоловіка, а не безвусого парубка.
Домна, усе така ж бліда, лежала того ранку на лаві, дивлячись у стелю пустими сухими очима, коли Катерина увірвалася в хату. Поряд з нещасним виглядом сидів Назар, тримаючи дружину за засмаглу мозолисту руку, а та й не помічала його, вдавалося, мов винила в тому, що сама кинулась до річки топитися. Діти ще спали, а Ярина тільки підвелась, позіхаючи в усього рота й годуючи сина.
Катерина відразу кинулась до неї.
— Яриночко, зіронько, будь ласкава, звари сьогодні за мене борщу, — гаряче зашепотіла вона, хапаючись за віника.
Ярина нахмурилась.
— А ти що?
Темні, мов терен, очі Ярини вп’ялися запитливим поглядом у щасливе, сяюче лице Катерини, й та, відчуваючи, як червоніють гаряче в неї ланіти, зовсім тихо відповіла:
— А свати до нас прийдуть.
— До тебе?
— До мене.
— Наважився-таки Галушка? — всміхнулась Ярина, й Катерина ледве втримала полегшене зітхання. Ярина була в гарному настрої, не в тому неприємному, холодному роздратуванні, у яке вона впадала останнім часом, хвилюючись за дитину, яка дедалі слабла.
— Наважився, — сяйнула Катерина усмішкою й мало не здригнулася, коли зачула тихий, позбавлений життя, мов мертвий, голос Домни.
— Правильно, Катре, тікай звідси, тікай, поки ця стара відьма геть тебе не заїла. Була б у мене можливість, я б теж утекла, куди очі дивляться, туди й побігла б, аби тільки подалі від неї. — На її очах з’явилися сльози, й вона вирвала руку в Назара, а далі заговорила швидко та зле. — Та куди ж я піду, бідна та нещасна, від злої свекрухи? До батьків? То там і так хата трохи не завалюється. Хіба що в домовину?
Назар зблід.
— Домно…
— А що? Куди мені ще лишилося йти, як не слідком за дитинчам? — гірко відгукнулась Домна й знову поглянула на Катерину, яка застигла з віником посеред хати, вслуховуючись у її слова. — Іди, Катре, йди й не вагайся, бо тебе вона ще лютіше, ніж мене, ненавидить… — Вона не договорила, покривилась від болю й знову затихла.
Так і проминув той ранок. А в полудень Ярина допомогла Катерині переодягнутися в свою білу вишиту сорочку та червону спідницю, позичила вона їй і свої жовті сап’янці, і пас червоно-зелений, а в коси вплела кісники, що подарував Микола.
— Яка ж ти гарна, Катеринко! — зітхнула вона з жалем, обдивившись напружену Катерину з усіх боків. — І була б іще гарнішою, якби свекруха так не нехтувала тобою.
Катерина промовчала, про себе радіючи тому весіллю в Біланів, бо якби не воно, те весілля, то ще невідомо, чи пустила б вона на поріг старостів, а могла б і батька нацькувати. А так… Мов сама доля, уставши на бік Катерини, вивела мачуху цього дня з хати.
Увійшов батько, широкою долонею втираючи своє спітніле чоло. Поглянув на Катерину, яка з рожевими від хвилювання щоками стояла біля вікна, і в очах його майнуло щось дивне, сумне та мрійливе.
— Якою ж ти, доню, красунею стала, — промовив він тихо, — а я й не помічав. Усе турботи, все злидні ці прокляті, за ними й не постеріг я, як донька зросла й на таку красуню перетворилась. Ти зараз, як твоя мама, коли я свататись до неї прийшов, так схожа ти на неї, доню.
Катерина тільки сумно зітхнула, згадавши, з якою ненавистю озивалась уранці мачуха про любу маму.
Тим часом полудень минув, і вже свати ось-ось мали завітати… Катерина була така напружена, що аж підскочила на місці, зачувши, як у дворі заскрипіла стара хвірточка.