Катерина

— Чому ж не пускає? — здивувалась Катерина. — Я його дружина, а не кріпачка, вільна робити все, що схочу. — Катерина не стала додавати, що не приходить до рідної хати саме через неї, що не хотіла б бачити саме її після того, що наговорила вона над тілом Василя.
Килина докірливо похитала головою.
— Гордуєш уже нами?
— Ні, не гордую. Я завжди буду пам’ятати, із якого я роду.
— То приходь, Михасик зрадіє, та й Домна вже скучила за тобою, а сама прийти не наважується, чомусь до тремоту боїться вона цього палацу й пана боїться, чи не лихий.
— Ні, Криштоф не лихий.
— Ой, — Мальчиха махнула рукою, — а ось я його теж боюся, він удававсь мені таким суворим, коли гарцював на тім своїм коняці. — Вона помовчала, переступаючи з ноги на ногу тими своїми святковими чобітьми, які все одно серед розкошів панської вітальні гляділися злиденно. Катерина відчувала в ній якусь нещирість, мов оте її каяття було неправдивим, та й каялася вона тільки на словах, а серце як було лихим та чорним, таким і лишилось. Вона й сама не знала, що заважало їй повірити в щирість слів мачухи, а повірити не могла. — То ж як, Катруню, чи прийдеш ти до нас?
Катерина пройшлась вітальнею.
— Так, прийду, коли ви просите.
Мальчиха, здалося, полегшено зітхнула.
— А коли?
— Та завтра й прийду.
— Ой, приходь, ми з Домною тебе будемо чекати, смачненького приготуємо, хоча що тобі наше смачненьке, ти в панів уже й не до такого звикла, по-панському їси, із білим хлібом.
Постоявши та побалакавши отак, Мальчиха нарешті пішла, а Катерина ще довго сиділа в кріслі, замислено роздивляючись візерунок килима. Чого, із якої речі мачуха раптом зробилася такою ясочкою? Як не крутила вона це питання, нічого на думку не спадало, окрім того розуміння, що все це через гроші. Злякалась, певне, лисиця, що через прокльони Катерина й копійчини не попрохає в пана-чоловіка для родини своєї злиденної, побоялась лишитися в злиднях, маючи за родичку саму паню, от і прибігла каятися та вибачення просити. Та Катерина й без того вибачення допомогла б батькові, бо хата в них чи не найбідніша в селі, стріха не латана, стіни ледве тримаються.
До вітальні, голосно сміючись, увірвалася зграйка веселих друзів пані Гнатовської. Це відвернуло Катерину від думок про дивний прихід мачухи. Пані Леся, приємна молода дівчина з пишною косою русявого волосся й гарними блакитними очима, почала голосно вимагати погратися в піжмурки, паничі почали пропонувати щось інше, і Катерина тихенько вислизнула з вітальні, поклавши назавтра ж неодмінно сходити до батька, провідати Михасика та Домну, а ще завітати до Ярини, яка жила тепер у батьків. Тільки б гостинців для родичів не забути взяти.
***
Наступний день нагнав на Бориси холодного вітру, що повіяв із півночі, небо затягнули хмари, й ось-ось мав пролитися дощ. Про це й думала Катерина, коли йшла до рідної, бідної хати, де народилась та зросла, і звідки потрапила мало не в царські палати. Ішла вона не з порожніми руками, узявши кожному подарунок. Для діток несла солодких тістечок, що їх так гарно вмів випікати Криштофів кухар, батькові — доброго тютюну, бо мав він таку слабкість, а мачусі з Домною оксамитових відрізів, щоправда, дарувати щось мачусі й не надто кортіло, та все ж узяла, нехай радіє, коли щирим є те її покаяння.
Дивно було їй іти тепер селом, учорашній кріпачці, панею ступати знайомими з дитинства стежинами, якими бігала босими, збитими ногами, поспішаючи виконати вчасно черговий наказ мачухи. А зараз ішла повільно, у шкіряних черевичках, що привіз Криштоф із міста, у сукні рожевого кольору, пишна спідниця якої волочилась за нею по пилюці. Селяни, зустрічаючись із нею, зупинялися й, зволікаючи якусь мить, усе ж уклонялись своїй пані, хоч Катерина й бачила, наскільки неохоче вони це робили, і здавалось їй, що та боса та нещасна Катря Малькова подобалася їм більше, ніж ця розкішна пані, на яку вона перетворилась. Ще б пак, закохала в себе самого пана, на таке спромоглась, є тепер чому позаздрити. А вона не забула, як дивились вони на неї біля церкви, і хоч би в однієї людини промайнула радість за неї, нещасну сироту без матері.
 
Вона вже дійшла до двору діда Товкача, коли хтозна-звідки назустріч їй виріс височенною своєю статурою дід Шуляка. Старий пліткар дививсь на неї далеким від приязні поглядом, насупивши густі сиві брови, і спочатку мовчав. Усе роздививсь, і сукню панську, і подарунки в руках, й покривився.
— Ну, здорова, Катре, — нарешті проскреготів він надтріснутим голосом, скривившись при цьому так, неначе й саме ім’я її було для нього огидним і неприємним.
Катерина у відповідь хитнула головою.
— Здорові були й ви, діду!
— До своїх?
— До своїх.
Дід Шуляка хитнув на подарунки.
— Із гостинцями?
— Так, із гостинцями.
Дід похитав головою й замовк, поглядаючи недобрими очицями. Катерина знала, що є для нього тепер найлютішим ворогом і ніколи він не пробачить їй того, що забрала в його Горпини Криштофа. Вона чекала, що він от-от забризкає на неї отрутою, і не помилилась. Шуляка ще хвильку помовчав, пожовуючи тонкі бліді губи, і Катерина бачила, як кортить йому напуститися на неї, як на колишню Катрю, та розуміння того, що вона тепер пані, таки стримувало його бурхливий норов і надто довгий язик. Проте, як не стримував себе, не втримавсь урешті дід Шуляка, покружляв навколо та й почав:
— А підла ти все-таки дівка, Катре. Пробач уже, що панею не кличу, бо для мене ти як була босонога злидня, так нею й залишилась. А чуло моє серце, що втнеш ти якусь підлість, недарма залізла до панських покоїв так, що дідька тебе тепер витягнеш.
— А вам із того що, діду? Проґавили зятя?
— Ет, як забалакала, панею запишалася? — аж лицем зсудомився Шуляка, виблискуючи очицями. — Та дарма, красна пані, є Господь на білому світі, дістанеш ти ще своє, за сльози моєї нещасної донечки дістанеш, що відбила в неї такого кавалера.
Катерина звернула вбік.
— Та що ж це ви всі мене клянете? Чи винна я, що припала панові до серця?..
Мирон Шуляка аж затрусився.
— А винна, — високим, пронизливим голосом відгукнувся він, потрусивши перед самим носом Катерини довгим пальцем. — Звабила пана, от і маєш те, що хотіла. Та затям лишень, моя Горпина так цього не залишить, вона ще нагадає про себе панові, ось побачиш.
Катерина не відповіла нічого на ту погрозу, тільки покривила лице й, оминаючи діда попід тином Товкача, попрямувала до воріт батьківської хати. А там на неї вже чекали Михасик і діти Назара, які відразу ж кинулись до неї з веселими криками:
— Катруню! Наша Катруня йде!
І вони, підстрибуючи, повели її до хати, вигукуючи кожен собі, що Катруня принесла їм панських гостинців. А в хаті вже дожидали її, стіл був заставлений мисками з варениками, картоплею із салом та шуликами, а святково вдягнена Домна тягнула з печі коровай. І Катерина, відчувши непевну гірку та незрозумілу печаль, подумала про те, що ніколи за своє життя не мала вона від родичів такої пошани, як зараз, хоч і батракувала на них від самого світу й до смерку. Та хіба коли, навіть на іменини, пекли вони для неї хоча б простенького пирога? Ніколи такого не було, і черговий день народження зустрічала вона мало не на голодний шлунок, нашвидку втамувавши голод куснем хліба, а далі хутчій бралась до роботи. Тепер же ж он як, мачуха й на коровай розщедрилась, і борошна білого десь роздобула.
Домна поставила коровай на стіл, витерла руки об фартушок і застигла нерішуче біля столу.
Катерина всміхнулась.
— Що ж ти, Домно, і не привітаєшся зі мною?
Домна несміливо всміхнулась у відповідь.
— Та стою оце й не знаю, як же вітатись мені, бо паню перед собою бачу, яку і язик всохне назвати просто Катрею.
Катерина махнула рукою.
— Та облиш. Для вас я Катрею й залишилась, та і яка з мене пані, читати ж бо ще не навчена, танцювати теж. Ось живу я тільки справді по-панському, устаю як сонце вже до полудня зверне й лінуюся страшенно.