Катерина

Криштоф мовчки пригорнув її до себе, у міцні, чоловічі обійми, у ті єдині, у яких вона почувала себе найщасливішою в цілому білому світі.
— Поплач, — тихо сказав він, — тобі покращає.
Катерина похитала головою.
— Не можу. Сліз немає.
— Тоді присядь. — Він усадовив її на диванчик, на якому допіру важно сиділа квітуча Горпина, і сам сів поруч. Темні уважні очі вдивились у лице Катерини. — Що з тобою, люба? Ти ображена на мене?
— Н-ні.
— Справді? — Засмаглі чоловічі пальці вхопили її за підборіддя й підняли похилену голову, змусили зазирнути в темні чаклунські очі. — Я сказав правду тій жінці, у мене до тебе справді дуже важлива розмова.
— Так?
— Люба, я знаю, що як зроблю тебе своєю коханкою, то не буду поважати самого себе, бо ти варта набагато більшого. Я граф, і колись маю одружитися й подарувати нашому родові нащадків, та й сам я хочу дітей. Я маю одружитись, Катарино, хутко одружитись…
Катерина застигла, відчуваючи, як обривається серце, а потім болючим жаром кидається донизу.
— Я розумію вас, — видихнула вона. Бо й справді розуміла. Але ж чому так швидко?
— Справді? — усміхнувся він якось дивно. — Я радий, але є деякі обставини, що змушують нас побратися вже завтра. За день чи два має приїхати моя мати, чого б я не дуже хотів, але… Із нею приїде ще юрба друзів, і мені б хотілося, щоб ти зустріла їх вже як моя дружина, графиня Гнатовська.
Катерина, остовпівши, услухалась у його слова й не йняла віри тому, що чула.
— Це неможливо, — прошепотіла вона.
Криштоф нахмурився.
— Чому неможливо?
— Пани не одружуються з кріпачками. Вони можуть брати їх тільки за коханок, бути поряд, поки не набридне. А потім кріпачка має йти геть, навіть із дитям під серцем, бо вони ж не пані.
Криштоф нахмурився ще більше.
— І хто тобі таке сказав?
— Усі в селі так говорять. Та мені вже байдуже, що буду вашою коханкою, я й так уже пропаща для односельців. Ми, Мальки, найбідніші на селі, мене й без того недолюблюють. Тим і байдуже мені, що вони ще наговорять, як засудять…
— Але мені не байдуже, Катарино, — похитав головою Криштоф. — І не сперечайся зі мною, люба. Ти поки що моя кріпачка, і я можу зробити з тобою все, що забажаю, навіть одружитись.
— Але ж…
Криштоф усміхнувся.
— Пани не одружуються з кріпачками? — весело закінчив він за неї, а потім раптом стрімко підвівся, ухопив Катерину в обійми й закружляв по кабінету, піднявши високо над долівкою. — Помиляєшся, радосте моя. Пани таки одружуються з кріпачками, але роблять вони це тільки тоді, коли закохуються.
Катерина аж замружилась від щастя, усе ще не вірячи в нього, у те щастя, яке так довго тікало від неї. Він сказав, що закоханий, то, значить, і кохає її, кохає. Про це вона навіть мріяти не сміла, але це так сподівалось її серце.
— Я вже бачився з панотцем Софронієм, і він погодився тихо, без зайвого галасу обвінчати нас узавтра вранці.
Катерина заблимала очима.
— Як обвінчати? Ви ж ляхівської віри!
Криштоф засміявся.
— Не зовсім. Мати в мене українка й хрестила вона мене з православним ім’ям Кирило, хоч батько того й не знав.
— То ви Кирило, — мов зачарована, прошепотіла Катерина, торкаючись його лиця своїми обережними пальцями. — А можна я… я буду звати вас Кирилом?
Темні очі Криштофа потемніли ще більше.
— Зви, — видихнув він, притуляючи її до себе й торкаючись її вуст палким поцілунком. Катерина поцілувала його у відповідь, припала до нього, заплющивши очі від щастя. І здавалось їй, що ще трішки й серце просто не витримає цього щастя, жагучого та неосяжного, і любові, яка сповняла його вщент.
  
2
 
Наступного погожого та сонячного ранку Катерина повінчалася з Криштофом. То було тихе та малолюдне вінчання, на якому, окрім молодят, були присутні Гнат Малько, Франц фон Ліберн, Злотник та ще зашаріла, геть ошелешена Домна за дружку Катерини. Гнат був неабияк здивований і мав зніяковілий вигляд, від часу до часу глипаючи оком на пана, який ось тут у церкві, у кадильному диму ладану, ставав йому за зятя.
 
А Катерина стояла перед вівтарем, немов уві сні. Після ночі без сну в кімнаті поряд із кімнатою Криштофа вона була ще доволі квола в цей ранній час, великими сонливими очима вдивляючись у поважне лице батюшки Софронія, який своїм громовим оксамитовим голосом правив службу.
Минуло ще трохи часу, і вона вийшла із церкви вже не тією Катрею Мальковою, бідною дівкою, якою входила в храм, а справжньою пані — Катериною Гнатовською.
Графинею Гнатовською.
Графинею!
Із наказу Криштофа вся її родина звільнялась від кріпацтва й діставала нову велику господу біля млина, неподалік церкви. Навіть Назар із Домною дістали від пана на дарунок покинутий дім старого козака Старицького. От тільки якоїсь видимої радості ніхто від того дарунка не відчував, бо ж завтра мали ховати Василя із сином.
Домна поспіхом повідала Катерині: Ярина зрештою збагнула, що Микитка вже захолов. Спочатку ридала так, що хоч із хати тікай. Там Мальчиха за Василем тужить, а там — Ярина. Та потім Ярина наче заспокоїлась, задерев’яніла вся, почала тулитись до матері та все повторювати, що то за важкий гріх дитя померло, покарав-таки Господь, не оминула кара.
Стара Дуденчиха кинула на неї наляканий погляд.
— Та який же там у тебе гріх, доню? Що ти кажеш?
Ярина блимнула на неї пустими очима.
— Е, мамо, великий на мені гріх.
— Та який?
— А то я лише Господові скажу!
І сидить тепер отак, мов дерев’яна вся, біля колиски та все щось бурмоче. Домна дослухалась — молитви. Дуденки й домовинку для дитяти принесли, а дочка мов не жива. За Василем якось і не скорбує, а все за Микиткою.
І радісно, і важко було Катерині такого дня шлюб брати, та Криштоф був невблаганний. Тихе й негаласливе вінчання в день, коли в неї в родині було двоє мерців, він гріхом не вважав і зовсім не бажав зволікати.
Решта дня пройшла для Катерини незвичайно. Уходила вона до панської оселі вже не просто Катрею Мальковою, а господинею. І дід Тарас, дарма що геть п’яний, уже не гримав на неї погрозливо, а низько вклонявся, із острахом поблискуючи посоловілими очима на пана. І вся панська челядь вже не кидала на неї важких, осудливих поглядів, а дивилася ввічливо, із повагою, хоч би які там хто мав почуття та думки. Одна тільки Мотря дивилась вовчицею, недобре дивилася, навіть не приховуючи свого ворожого ставлення.
Звикла до роботи, Катерина навіть не уявляла, що ж їй тепер панею робити, невже весь день сидіти як засватаній? Після надзвичайно смачного обіду, коли всі гості розійшлися, вона таки наважилась запитати про свої нові обов’язки чоловіка, який у кабінеті писав щось у великій книзі.
— Скажіть, Кириле, а що має робити графиня?
Криштоф підвів на неї здивований погляд.
— Усе, що забажає, — відповів він, усміхнувшись.
Катерина витріщила очі.
— Навіть копсатися в землі?
— Так, якщо забажає.
— О! А ще?
— Ще багато такого, чого я тебе поступово навчу.
— Добре, — відповіла Катерина, згадуючи, як не могла заснути цю ніч у великому, але пустому без нього, холодному ліжку, і невпевнено прокашлялась.
Криштоф поглянув запитливо.
— Ти хотіла ще про щось запитати?
— Так, — видихнула вона.
— То я слухаю тебе.
— А… я тепер завжди буду спати в тій кімнаті, у якій спала сьогодні вночі?
Темні очі Криштофа сяйнули.
— А ти не хочеш там спати?
— Ні, — щиро призналась Катерина, хитнувши головою. — Там так холодно… й самотньо… без вас.
Криштоф раптом голосно зітхнув, одним різким рухом відкинув від себе книжку. Ще мить, і Катерина опинилася в його обіймах, а тверді, палкі чоловічі вуста заволоділи її вустами з такою силою, що вона похитнулась на вмить заслаблих ногах та вхопилась за білу сорочку чоловіка, аби не впасти.
— Кохання моє, — шепотів Криштоф, торкаючись гарячими вустами оксамитової шкіри на шиї Катерини. — Щастя моє, радосте!