Катерина

Мальки тільки повечеряли, як над хатою оглушливо із тріском гаркнув грім, а зверх потягнуло вітром.
Баба Ганка перехрестилась.
— Свять, Свять, Свять! Щось страшне суне…
Домна покосилася на неї невдоволеним оком.
— Та цитьте ви, дітей мені нажахаєте!
— А я що, неправду кажу? А діти в тебе й так нажахані… — Баба Ганка не договорила, бо після хвилинної тиші знову грякнуло, ще більш оглушливо. І діти відразу ж заревіли на всю хату.
— Я ж вам казала, — просичала Домна та кинулась заспокоювати малих. А ледь вони втихли, заплакав Микитко, але якось уже зовсім слабко та кволо, не так, як завжди.
Ярина, зустрівшись поглядом із Василем, якось зблідла вся, кинулась від столу й полинула до колиски. Деякий час вона гойдала колиску, тихо наспівуючи, і коли-не-коли її тихий спів переривався оглушливим бурчанням грому за вікном. Катерина бачила, як вона, низько схилившись над колискою, пильно вдивляється в сина, мацає руками його тільце. І спів її затихає, а сама вона обертає до столу поблідле, налякане лице.
— Горить, — прошепотіла Ярина помертвілими вустами, і Катерина здригнулась від її погляду.
Баба Ганка заблимала.
— Що горить? Хата загорілась?
Ярина покривила вустами.
— Микитка горить, — тихо видихнула вона й раптом заголосила, заридала, упавши на лаву біля колиски, затулившись руками.
Килина з бабою Ганкою переглянулись і кинулись до Микитки, який уже й не плакав наче, а жалібно кректав, стогнав у колисці. За вікном недобре вив вітер, перегукуючись із завиванням їхнього собаки, який вив уже не першу ніч.
Килина похмуро поглянула на Василя.
— Біжи до Лаврінівни. Дитя — наче вогонь.
Василь поглянув на дружину, яка ридала, і мовчки кинувся геть із хати. Катерина ж, підвівшись, підійшла до Ярини, сіла на лаву й обняла ту за худі плечі, що здригалися в риданні.
— Ну, Яринко, не треба так, — прошепотіла вона, стискаючи в долонях холодні тремтячі пальці Яринині. — Зараз Василь приведе бабу Лаврінівну, вона вилікує Микитку, й усе буде добре.
Ярина захитала головою.
— Мені страшно, Катруню. Ось тут, — вона вказала худою рукою на свої повні, налиті молоком груди під сірою сорочкою, — давить щось недобре. Він ще з обіду почав капризувати, від молока відмовлятись. Мені б здогадатися, що з ним щось не так, а я просто подумала, що то він вередує.
Час тягнувся страшенно повільно. За вікном і далі оглушливо гримів грім, завивав вітер і лопотіла злива. Після гуркоту хату кожного разу осяювало яскраво-рожеве сяйво блискавок. Справді, страшна ніч, недобра ніч.
Нарешті в сінях загрюкало, і в хату увірвався геть мокрий Василь, а за ним увійшла баба Лаврінівна. Окинувши швидким поглядом хату, вона відразу ж уп’ялася своїми вицвілими очима в застиглу біля колиски Ярину, що притискала до себе синочка, який уже й не плакав, а тільки скиглив, жалісно та болісно.
— Ну, що тут у вас?
Ярина схлипнула.
— Микитка… горить увесь.
— Зараз ми подивимось, що ж таке.
Лагідно, але рішуче баба Лаврінівна взяла з неслухняних рук Ярини Микитку й поклала його на стіл. Потім стала обережно обмацувати його, хмурячи своє старече, зморщене лице.
— Та й горить. А то погано, — бурмотіла вона, намацуючи щось у мішечках, що були прив’язані до її старої спідниці. — Насамперед потрібно збити жар, а там подивимось.
Вона заварила зілля, живосилом влила її в маленького ротика Микитки, потім обгорнула хлопчика ганчіркою, змоченою в якійсь рідині, і важко опустилась на лаву.
Над хатою знову оглушливо затріщав грім.
Баба Лаврінівна перехрестилась.
— Свять, Свять, Свять! А ніч яка, справжнє тобі пекло. Кагамличка бурлить, мов навіжена, а вже як злива полоще, страх Божий!
Над хатою затріщало ще сильніше, десь сяйнула блискавка, за стіною пронизливо затріщало й гепнуло об землю. Батько підвівся, насторожився.
— Таке, як у яблуню влучило. Назаре, поглянь!
Назар мовчки вийшов із хати й повернувся за якусь мить, геть мокрий, із похмурим лицем.
— І справді, батьку, у яблуню. Гілка відчахнулась.
Баба Лаврінівна знов перехрестилась.
 
— Хтось відчахнеться од вас, — якимось лиховісним голосом промовила вона, і очі метнулись до Микитки. Збагнувши той погляд, Ярина завила, заголосила, забилась у Василевих руках.
— Що вона каркає, ця баба?! — кричала Ярина, хлипаючи. — Навіщо ж біду накликує, навіщо?
Василь труснув її.
— Ярино, заспокойся!
Але Ярина заридала ще сильніше. Баба Лаврінівна, невдоволено покосивши на неї оком, знову схилилась над дитинкою, і лице її нахмурилося ще більше. Вона пробурмотіла:
— Не допомагає…
Ярина перестала битися в риданнях.
— Як не допомагає? Чому?
— А я знаю, чому? — огризнулась баба Лаврінівна, усе ще ображена на Яринині різкі слова. — У твого сина щось таке, на що я не знаю ради. Що могла, те зробила, більшого не зможу — не Господь Бог я. Він і був у тебе хворобливий, а це щось таке, чого я й геть не втну. То панські дохтори, ті все відають, усі болячки, а я мало що знаю.
Слова баби Лаврінівни важкими краплями падали в оглушливу тишу хати, навіть грім затихнув за вікном, немов налякавшись її страшних слів. Усі мовчали, мовчали й не зводили очей із маленького стражденного тільця Микитки, який уже не плакав, а тільки важко дихав і палав, здавалось, іще сильніше. І тоскно якось було в хаті, холодно, мов тінь смерті вже стояла в дверях, натужно дихаючи.
— Панський дохтор, — пробурмотіла Ярина й, вирвавшись із рук Василя, раптом кинулась до Катерини. — Катеринко, квітонько моя! Ти ж моя надія! Ти! Спаси мого сина!
Катерина розгубилась.
— Господи, Ярино, як?
Килина застогнала.
— Зовсім розумом пошкодилась.
— Ти! Ти! — далі шепотіла гаряче Ярина, цілуючи руки Катерини гарячими, сухими вустами. — Пан же до тебе прихильний, недарма ж так кажуть, Катеринко, справді ж? Він послухається тебе, він для тебе накаже привезти дохтора…
Катерина зніяковіла.
— Яринко, я не знаю…
Ярина яро хитнула головою.
— Знаєш. Ти ж так любиш Микитку, і він тебе любить. Благаю тебе, Катруню, урятуй мого сина! Урятуй його! Я знаю, це мені кара за тяжкий гріх, але я не переживу, якщо втрачу сина!
Катерина вагалась. Господи, ну як же зможе вона ось так піти до пана посеред ночі, пробудити його, яка ж то відверта зухвалість буде з боку кріпацької дівки, а інакше… Погляд її сковзнув на дитину, яка надривно дихала на столі, на безпорадну бабу Лаврінівну, і вона відчула приплив сил. Наважилась, підвелась.
— Я спробую, — промовила до Ярини, постерігши, як недобре звузились темні очі мачухи, як ще більше спохмурнів батько, а Ярина, навпаки, сяйнула своїми терновими, залитими сльозами очима. — Але ж нічого не обіцяю…
Ярина міцно стиснула її руку.
— Дякую, Катеринко! Я тобі довіку вдячною буду.
— Ще немає за що дякувати, — пробурмотіла Катерина й попрямувала до дверей. Вона гадала, що мачуха не пустить, стане на порозі, але та мовчала, тільки дивилась недобре й пронизливо.
— Я з тобою, — похмуро кинув Василь і вийшов назирком за Катериною з хати. — Не можу там залишатися, краще під зливу піти, ніж бачити все те.
І щойно вони вийшли з хати, як одразу ж змокли до рубця, однак назад не вернули, а рушили вперед. Дощ усе порозмивав, тож іти було дуже важко, вони грузли в багнюці. А коло річки, як обережно не просувались, Катерина все одно не втрималась на крутій стежці, голосно зойкнула й покотилася слідком за Василем по холодному й слизькому схилу майже до річки, ударившись об деревину.
— Жива? — зачувся скрізь завивання вітру низький, хрипкий голос Василя, і Катерина простогнала:
— Жива.
— Тоді ходімо, вже небагато зосталось.
Василь одним рухом підняв Катерину, у якої трішки паморочилось у голові, на ноги. Кагамличка поряд ревіла та стогнала, шипіла своєю сірою водою. Василь потягнув Катерину на місток, який заливало водою та нещадно гойдало. І Катерині раптом зробилося страшно, вона із силою вчепилась у Василя.