Катерина

— Катарино, — прошепотів Криштоф, — скажи мені, що не станеш дружиною того вусатого пузаня!
Катерина, розплющивши очі, затуманеним поглядом поглянула в ласкаві та палаючі очі пана Криштофа.
— Я… я не можу, — безпомічно прошепотіла вона, — так вирішив батько, і я не можу йому не скоритися. Була б моя воля, я б зроду не стала дружиною сотника. Я його ненавиджу!
Пан Криштоф усміхнувся.
— Справді? — запитав ледь чутно.
— Справді, — видихнула Катерина, зачарована ніжністю його темних, чаклунських очей. І в наступну мить наполегливі гарячі вуста знову заволоділи її вустами. Й увесь світ ізник, розтанув у тому поцілунку. Солодкому й останньому!
— Я б волів ніколи не відпускати тебе, — прошепотів Криштоф, відриваючись від неї. — Але як мені тебе втримати? Не заслуговуєш ти на те, щоб бути коханкою, ти варта більшого, і я…
Катерина заплющила очі.
— Благаю вас, мовчіть! Мені вже час іти! — промовила вона, відчуваючи, як серце розривається від болю. Криштоф зітхнув, мовчки набрав у відра води й заперечив, коли вона потягнулась за ними.
— Я допоможу!
— Не треба!
— Треба!
Він пан, тому Катерина скорилась, але біля верби баби Омелянівни підвела на нього благальні вологі очі.
— Не треба далі, благаю вас!
— Але ж тобі важко…
Катерина зітхнула.
— Можливо, але повірте мені, пане, це не перші відра в моєму житті й нічого зі мною не станеться.
Криштоф похитав головою, але більше заперечувати не став, допоміг їй одягнути коромисло, потім нахилив чорняву голову й поцілував загрубілі, натруджені руки.
— Бувай, Катарино!
Катерина підвела на нього наповнені сльозами очі.
— Прощавайте, пане!
І пішла. Пішла запиленою стежиною так швидко, як тільки могла. І жалкувала, що народилась вона не панею, а простою кріпацькою дівчиною. Якби була вона пані, то не відпустив би її пан Криштоф, узяв би за дружину, а так… Пани не одружуються зі своїми кріпачками, така вже вона, сувора правда життя.
Удома, покинувши відра біля порога, вона попленталась до комори, упала на лантухи та гірко заридала. Заридала, виплакуючи весь свій біль за паном Криштофом.
— Матінко рідненька, — шепотіла вона скрізь сльози, — що ж ви покинули мене, матусю? Немає тепер кому приголубити вашу Катруню.
Із двору зачувся голос мачухи.
— Катре? Катре? Де тебе чорти носять? Щоб ти пощезла, клята дівко, де ти поділась?!
— Іду я, — відгукнулась Катерина з комори та пішла, залишивши в коморі своє гірке горе та сльози.
  
6
 
День той тягнувся для Катерини нудотно, тоскно, довго. Увесь ранок вона готувала наїдки для сватів. І якось байдуже дивувалась тому, що мачуха десь роздобула трьох угодованих качок та лантушок білого пухкого борошна.
Сотник. Усе той сотник, купив Мальків із усім їхнім злидарським дрантям, а платити буде вона, собою заплатить. Серце ж її в той час шматується від утрати того єдиного, за ким тужить. За паном. Так вона все й робила, мов тут була, й неначе й зовсім не було її тут.
— Катре, не спи, — смикнула її за сорочку мачуха, коли вона, виліпивши пиріжки з маком, так і застигла над ними, замислившись про пана. Катерина кинула на неї похмурий погляд, але пиріжки доробила.
А за декілька хвилин розбила глечика з кисляком.
— Катре! — засичала Килина. — Щоб тебе трясця взяла! Що з тобою сьогодні таке?
Катерина зле всміхнулась.
— Від щастя млію!
На Мальковому бідному подвір’ї було весело та гомінко. Діточки, чекаючи на щирі подарунки сотника-жениха, цвірінчали, мов зграя горобців, і навіть Домна, мов позабувши про свою хворобу, одягнулась святково й тихо раділа з дітей. ЇЇ зігрівала думка про те, що незабаром у них із Назаром з’явиться домівка.
— Щось ти занадто бліда сьогодні, — пробурмотіла Ярина, заплітаючи в Катеринині коси жовтогарячі стрічки, — та ще цей синець, жах просто, бодай їй руки повсихали!
Катерина заплющила очі.
— Проклинати гріх, — тихо сказала вона, але у відповідь дістала лише зневажливе фиркання Ярини.
 
— А їй не гріх? Усіх гріхом лякає, а сама що робить?
А далі потягнулись важкі для Катерини хвилини сватання. За сватів сотник привів чотирьох старих козаків, поважних і надутих пузанів, із довгими вусами та непривітними очима. Катерина бачила, із якою зневагою та насміхом оглядали вони їхню бідну хату, як піджимали тонкі губи, дивлячись на неї, наречену, і відчувала себе якоюсь непотрібною людиною, рухалась, мов кілок проковтнула. Сотник пихатим індиком сидів біля батька й від часу до часу кидав на неї якісь дивні погляди. А як випала нагода, Катерина мовчки тихенько висковзнула з хати.
Оминувши комору, вона притулилась до тину, за яким починався город, і втомлено прикрила очі. Думати ні про що не хотілось, особливо про того чоловіка, якому її вже просватано…
— Ось де ти заховалась, — пролунав зовсім поряд басовитий голос ненависного сотника. — Чого з хати втекла?
Катерина поглянула на нього спідлоба.
— А вам не однаково?
Яковенко зіщулився.
— Яка ж ти неласкава, — протягнув він, підступаючи до неї обережною та неквапливою ходою хижака. — Що ж ти так, Катруню, я ж тобі таки наречений.
Катерина відповіла йому холодним поглядом.
— Я не прохала вас брати мене за наречену!
— Осоромленою бути захотіла?
— А хоч би й так?
Він так несподівано, так швидко кинувся до неї, що вона не встигла відбігти й опинилась притиснутою до шершавого тину його сильним, угодованим тілом. Смикнулась, щоб утекти, але міцні чоловічі руки затисли так, що вона скривилась від болю.
— Пустіть мене!
Сотник заскрипів зубами.
— Що, до того поляка закортіло? Та ти повинна мені в ноги вдячно кланятись, що я тебе від сорому врятував, а ти що? — Він недобре всміхнувся. — Та дарма, після вінчання я примушу тебе за все відплатити, я твою зухвалість за одну ніч виб’ю.
Катерина здригнулась.
— Пустіть! Ви мені огидні!
— Огидний? Ах ти ж панська підстилка! — Образа обпалила Катерину вогнем, і вона знову смикнулась у його руках, але сотник тримав міцно. — А пан тобі тоді не огидний?
Її золотаво-зелені очі сяйнули.
— Не огидний.
Сказала, зухвало та насмішкувато сказала й пошкодувала. Розпашіле, смердюче від шинкарської горілки дихання сотника вмить обпалило лице, і чужі, ненависні й слиняві губи зім’яли дівочі вуста жорстоким, болючим поцілунком. Катерина застогнала та знову смикнулась, намагаючись опинитись якомога далі від цих ненависних губ, але тільки глибше втислася в тин, а його руки, мов кліщами, оповили струнке дівоче тіло. Сотник цілував її грубо, із якоюсь мстивою ненажерливістю. Подумавши, що отаке, і навіть гірше, чекає на неї тепер після весілля, Катерина здригнулася всім тілом.
Господи, помилуй! Вона ж цього не витримає!
Сильно замружившись, вона, мов окам’яніла, стояла в його обіймах, слухаючи, як він важко дихає, і бажаючи, аби все це швидше завершилось. А закінчилось воно так само швидко, як і почалось. Поряд, біля тину, почулось якесь ворушіння, а потім пролунав дитячий сміх.
— Сотник цілує Катрю! Сотник цілує Катрю!
Яковенко відхилився від Катерини, ослабив свої цупкі обійми й погрозив кулаком услід Андрійкові, який реготав.
— От негідник малий! Упіймаю, наскубу за вуха!
А Катерина, не чекаючи більше, із силою рвонулася з його міцних рук і молодою кізочкою гайнула в городи, зачувши за своєю спиною гнівливий окрик сотника:
— Катерино! Ти куди? Стій!
Але Катерина навіть не озирнулась, пробіглась городом діда Товкача, потім баби Бульбичихи, дісталась до річки, заховалась за вербою й здригнулась, забачивши величний будинок пана на пагорбі. І серце відразу ж обпекло болем. Перед очима знову, мов живе, з’явилося лице пана Криштофа. І до болю захотілось усе покинути, на все махнути рукою й побігти туди, через місток, де на неї чекав він. Дарма ким, аби опинитися поруч із ним, нехай коханкою, нехай занапастити себе, але хоч якусь мить свого життя побути щасливою. А цим шлюбом із сотником чи не занапастить вона себе? Тільки й того, що осоромленою не буде. Але ж якою ціною? Вона, цнотлива й невинна, стане дружиною того гидкого сотника, позбудеться сорому ціною власного страждання. Яке ж бо життя вона проживе ненависне поряд із ним!