Катерина

Злотник здивовано заблимав.
— Катерину? Так… знаю.
— І що ви можете мені про неї розповісти?
Злотник зовсім розгубився.
— Вибачте, пане графе… але я не розумію…
Криштоф налив собі вишнівки, яку чудово готував старий прислужник його дядька, випив і замислено поглянув на управителя, подумавши враз, що вона ж, наливка ця, така сама п’янка, як і ті вуста, що він цілував допіру.
— Мене цікавить усе, що ви про неї знаєте.
Злотник кинув на нього здивований погляд і почав:
— Вона напівсирота, донька належного вам Гната Малька. Родина ця завбога, пане графе. Гнат жонатий удруге, там у них у маленькій хатці така прірва людей: два сини Гнатової дружини з родинами, їхній син, ще баба. Та ще ця Мальчиха, баба до біса злоблива…
Криштофу знову пригадались натруджені руки Катерини.
— Вона примушує Катарину працювати? — запитав він тихо.
— Ще і як, пане. Бідна дівчина не бачить світу Божого, від рання до смеркання трудиться.
— А як же батько? Дозволяє?
Злотник знизав худими плечима.
— Та, певне, що дозволяє. Цей Малько взагалі якийсь дивний чоловік, увесь час похмурий, та воно й не дивина при таких злиднях. Хоча… — оживився раптом управитель, — ось незабаром життя Катерини може змінитися на краще. Подейкують, що її має сватати відставний козацький сотник Макар Яковенко. Пан його мають пам’ятати, він був на похороні вашого покійного дядька.
Криштоф повільно обернувся до Злотника й пригадав того Яковенка, ще досить привабливого високого пузаня в літах із пишними козацькими вусами. Пригадав і відчув, що цей чоловік йому глибоко неприємний. Він уперто не бажав зізнаватись собі в тому, що то прояв ревнощів.
— І що, то правда? — запитав повільно.
— Та, певне, що правда, — відповів Злотник, — по селу вже давно славлять. Та й Катерині після смерті Миколи Галушки, я гадаю, нічого не лишається іншого, як вийти за Яковенка.
Криштоф напружився.
— Чому?
— Ну, хто її посватає? Дівка ж вона без посагу, хоч і вродлива дуже, цього в неї не забрати. Та не всі в нас парубки такі, як покійний Микола. — Злотник ще щось бубнів, та Криштоф уже не слухав.
То вона майже посватана! Нічого, окрім обурення та злості, ця новина в нього не викликала. Посватана, і хто ж посватав? Якийсь старий пузань? А вона ж така дивна, ніжна й тендітна! І що ж він сам може зробити, аби не допустити її шлюбу із цим сотником? Забрати у свої покої, як полюбляв робити це покійний дядько, у якого коханок було ого-го…
Коханка!
Перед очима знову, мов вимальовані вмілою рукою уяви, промайнули великі вологі золотаво-зелені очі, що дивились на нього замріяним і затуманеним поглядом, юне чарівне лице, підняте до нього, коли він цілував її з такою жагучою пристрастю, — і Криштоф зітхнув. Бо знав, що вона його зненавидить у ту мить, коли він примусить стати його коханкою, недарма ж так просила не губити честь.
— Пане!
У двері до кабінету Криштофа просунулась довга та велика голова в неохайній перуці старшого лакея Тараса.
— Так.
— До вас там гості прийшли.
Криштоф покривився.
— Хто?
— А козак Мирон Шуляка з дочкою, — позіхнувши, відповів Тарас, і Криштоф знову покривився, навіть на відстані зачувши сморід горілки, що вирвався з широкого тонкогубого рота Тараса. Сам затятий шанувальник випивки, дядько й лакеїв своїх попривчав до цієї кепської звички, і Криштоф тепер майже постійно бачив перед собою не зовсім тверезі червононосі лиця з поблискуючими очима під криво вдягненими перуками. — То як, пане Криштофе, гукати цього старого, а чи послати? — гикнувши, запитав Тарас.
Криштоф зітхнув.
— Мабуть, прийму. Запроси їх сюди!
Тарас хитнув червононосою головою.
— Так, пане, веду.
Криштоф поглянув на Злотника запитливо.
— Що це за козак такий? Ви його знаєте?
Злотник реготнув.
— А хто ж його, діда Шуляку ж то, не знає? Це, пане графе, такий дід, що без його уваги й бджола по селу не літає. Одного часу вони з вашим дядьком дуже стоваришувалися, подейкували навіть, що Шуляка мав намір посватати старому графові свою доньку Горпину, та не вийшло. А там і дружба охолонула.
 
Криштоф звів брови.
— То що, її зараз мені будуть сватати?
Злотник не розсміявся, але його губи дриґнули.
— Хтозна, від цього діда можна чекати чого завгодно. А взагалі, коли вас цікавить моя думка, то маю сказати, що дід Мирон не надто приємна людина. Пліткує забагато, усе щось винюхує, нишпорить… — Він не договорив, тому що двері широко відчинилися та з’явилась п’яна постать Тараса в пом’ятій бруднуватій лівреї, а за ним повагом зайшов неймовірно худий і високий літній чоловік у вишитій сорочці, білій свитці й червоних шароварах, і Криштоф упізнав цього старого, який вертівся то на похоронах у дядька, то розмовляв із ним біля вбитого нареченого Катерини. За ним до кабінету повагом уплила висока повновида молодиця з товстою русявою косою, оповитою навколо гордовитої голови.
Тарас п’янувато всміхнувся.
— Козак Мирон Шуляка та козачка Горпина Миронівна, — промовив він, і було чутно, як заплітається в нього язик. Потому задки відступив, а відступаючи, зачепивсь об поріг і мало не випростався на повен зріст.
Криштоф провів його похмурим поглядом.
— Пане графе, — почав слебезувати дід Шуляка, кланяючись. — Ви вже пробачте старому козакові його зухвалість, та ви в Борисах уже з місяць, а моя донька до цього вас іще не бачила, а жінки ж бо, знаєте, які сороки допитливі. — Дід реготнув. — Та і я з вашим дядьком добре товаришував.
Криштоф відповів похмурим поглядом.
— Справді? То проходьте, друзі дядька — мої друзі.
Він поглянув на Горпину Миронівну. Вродлива, ще досить молода, приблизно його віку, із великими, навіть дещо випуклими очима прозорої блакитно-сірої барви. Вона досить приваблива та спокуслива жінка, і, зустрівшись поглядом із її знадливими очиськами, Криштоф відразу ж завважив, як у їхній глибині яскраво загорівсь призивний, відвертий вогник.
Вона простягнула йому руку.
— Для мене велика честь познайомитися з вами, пане графе, — промовила, а радше промуркотіла Горпина, й усміхнулась спокусливою усмішкою впевненої в собі жінки. Криштоф узяв у руку її білосніжну, випещену й пухку ручку та нахмурився. Гостро, до болю гостро пригадалися йому інші, загрубілі, шершаві та подряпані ручки, що торкались його лиця з невимовною ніжністю ще годину тому.
— Навзаєм, Горпино Миронівно, — дещо різкіше та непривітніше, ніж збирався, відповів він, не поцілувавши тієї пухкої руки, а тільки ледь помітно стиснувши й помітивши розчарування, що промайнуло у випуклих очах. — Прошу, влаштовуйтесь!
— Дякую.
Наступну годину Криштоф провів, вислуховуючи завзятого у словах козака Шуляку та час від часу ловлячи на собі погляди його дочки, яка так і сочилась спокусою. Але він удавав, що не помічає цього зазивного зваблювання. Іноді він обертався до гостей спиною, знову й знову його погляд повертався на берег, де він тримав в обіймах просту сільську дівчину та втрачав розум.
  
5
 
Поглянувши на перекошене від люті лице Макара Яковенка, Катерина мало не закричала й хутко скочила на ноги. А потім, здивована, відступилась, із острахом дивлячись у налиті кров’ю, вирячені очі.
— Що вам потрібно? — запитала вона, помітивши, як тремтить голос. — Чого шпигуєте за мною?
Яковенко засопів, а потім рикнув:
— А що, я тобі заважаю? Га, Катруню? Заважаю лизатися з панами та вдавати із себе святу невинність?
«Він бачив, як я цілувалася з паном», — із жахом подумала Катерина, удивляючись, як гладке, угодоване лице сотника повільно червоніє від люті, що його переповнювала.
— Чого мовчиш? — гаркнув знову сотник, і Катерина ледве втрималась, щоб не гайнути геть.
— А що мені вам казати?
— Що обманюєш, святу із себе робиш, а з панами он як…
Катерина норовисто закинула голову.