Катерина

Та оминаючи пана, не могла вона оминути нової напасті. Сотника Яковенка. Після Миколиних похорон зробився він такий сміливий, що ну! Варто було Катерині вийти з двору, а він як тут, мов чатує на неї попід чужими тинами. Причепиться, як реп’ях, і не відхрестишся від нього. Та й мачуха, неначе змовившись із ним, то туди її пошле, то ще кудись, на батька насідає, в’юном біля нього в’ється та все щебече, що як би добре було мати такого зятя, як пан сотник. Та все то в нього є, треба що — допоможе. А вже Катерина якою панею в нього буде! Й саме це, останнє, змушувало батька замислюватися все більше, а Катерину — завмирати від страху — а ось батько погодиться. Досі тільки мовчав, відмахувався від солодких та улесливих слів мачухи, а це трохи замислився. А ну ж як візьме та й видасть її за сотника, бо недарма, певне, заводить розмови про те, як важко жити в світі цьому в злиднях, як точать вони його усе життя й що їй, своїй донці, бажав би він долі набагато кращої.
— Важко, важко, Катеринко, жити бідним у цьому світі, — казав він, не помічаючи, як застигає та блідне Катерина від цих слів. — Ти в мене виросла, доню, он якою вже красунею, та й що? Хто ж посватає тебе, бідну та нещасну, лише за красу, без посагу?
Катерина опускала очі.
— Не знаю, тату.
Малько зітхав.
— Он Килина каже, — тягнув він замислено, — що Яковенко згоден на все, й без посагу тебе взяти, й пáнею зробити.
Катерина кривилась.
— Я не хочу Яковенка, батьку.
— А ти думаєш, я хочу? — з гіркотою в голосі озивався батько, й в очах його мерехтіли сум та відчай. — Негоже такій молодій дівчині, як ти, з таким уже немолодим чоловіком братись, негоже. Та як подумаю, що з тобою буде, коли помру я, й сум, і жах бере. А за Яковенком ти пані будеш, він, може, довго не проживе…
Катерина захитала головою.
— Ні, батьку, не треба. Огидний він мені, й літа його тут ні до чого. Просто… просто верне він мені з душі, зрозумійте ж ви мене, батьку, зрозумійте!
— Розумію, Катеринко, розумію, — зітхнув Малько й затих, не заводив із нею більше розмов про остогидлого того сотника. Та Катерина бачила, часто бачила, як він замислено дивиться на неї, неначе думка ця його все не полишає. Й з острахом чекала чогось неприємного…
— Катре, — гукнула якось сонячного ранку мачуха Катерину з повітки, де та терла картоплю на крохмаль. — Ходи-но сюди, кидай ти вже ту картоплю, годі тобі буде натирати.
Катерина визирнула на вулицю.
— Чого ще?
Мальчиха всунула їй корито з одежею.
— Ось, піди до річки та прополощи добре.
Катерина кинула на мачуху гострий погляд. Знову на побачення до сотника відсилає, стара павучиха. Й посміхається он як бридко, вік би не бачити пики цієї ненависної. Відвернувшись, Катерина взяла відра з коромислом та й попростувала до воріт. Днина стояла така вже погожа, така вже ясна, сонечко так і виблискувало посеред пронизливо-блакитного неба, й сама природа немов раділа такому веселому теплу. Та ось тільки на серці в Катерини було далеко не радісно. З голови все не йшли наміри сотника посвататись. Що ж чекає її в житті? Хто з отих лицяльників посватає її без посагу? Хто з них полюбить так само сильно та віддано, як любив Микола? Петро Козуля, високий та чорнявий красень, який усе соловейком співає? А чи, може, Дмитро Крупко, товариш Миколин, неабиякий жартун і витівник? А може, білявий Савко Чуб, син козака Свирида Чуба, досить привабливий спокійний парубок, що виблискує в її бік зацікавленим поглядом? Та ні, цей напевно не посватає: Чуби — вони багаті, а разом із тим ще й пихаті, їм невістку подавай ого-го яку, з чималим посагом. А Савко? Чи полюбить він так її, щоб без посагу взяти? У тому Катерина дуже сумнівалась. Ні, немає для неї долі в Борисах. Ніхто не посватає її, окрім того сотника, бодай ніколи він сюди не повертався. І як не станеться дива, то в житті в неї буде тільки дві дороги: або доживати віку з батьком і терпіти знущання мачухи, гнути на неї спину, або ж побратися з сотником і справді зробитися пані. І так горе, й так двоє. Щось воно є в ньому, цьому сотнику, що лякає її, відштовхує й змушує здригатися. Око в нього недобре, чи що?
 
Дійшовши до двору баби Омелянівни, Катерина сповільнила ходу, постерігши невеличкий гурт людей. Із трійко дідів та чотири баби стояло біля верби, а над ними, мов гусак над зграєю, височився худий і жилавий дід Шуляка. Катерина поморщилась та зупинилась. Чомусь не хотілось їй навертатись на очі цьому язикатому дідові, й подумала, щоб обійти, та пізно. Дід уже помітив її своїм в’їдливим яструбиним оком, дарма що старечим, і голосно гукнув:
— Катерино, а ходи-но сюди!
Катерина повільно підійшла до стареньких, ловлячи на собі незрозумілі погляди, й пробурмотіла не надто привітно:
— Чого вам, діду?
— Ану, скажи-но нам, як там Домна? — наполегливо запитав дід Шуляка, й очиська його жадібно заблищали.
Катерина знизала плечима.
— Як-як, одужує потихеньку.
— Одужує? Ну, то добре. А чи правда, що Килина так її відходила рогачем, що вона ото дитя втратила та й злягла?
— Не було такого!
— Е, ти, дівко, не бреши! Ми все знаємо й без тебе, це тільки так перепитали…
Катерина, хоч і не любила мачуху, та все одно слова діда Мирона таки обурили. Ну біда, халепа з цим дідом. Наче бабця та, й дарма що не в спідниці, а в шароварах по селу походжає!
— Та з чого ви це взяли?
Дід Шуляка крякнув.
— Із чого? На це вже твого розуму не стане. Ти краще не дуже хвостом перед паном Криштофом метай, не думай, що я забув про вашу зустріч.
Катерина аж задихнулась від обурення. Ну чого він до неї прискіпався з тим паном, цей дід Шуляка? Та вона як од вогню бігає від того пана, боїться навіть на очі йому навинутися. Й себе боїться, свого слабкого жіночого серця, що іноді не дає заснути ночами, тривожить думками про пана, непокоїть згадками про очі його дивовижні.
— Здуріли ви зовсім, діду? — не надто ввічливо кинула вона та й пішла геть, не вважаючи на пронизливий вереск діда за спиною.
Пройшовши босими ногами вузькою стежиною, а потім майже потонувши ступнями в густій, шовковистій травиці, що стелилась майже над самою річкою, яскраво-зеленій, розквітчаній жовтими та білими польовими квітами, Катерина кинула корито й відра на землю та витягнула велику мачушину сорочку. Жбурнувши її у воду, вона почала полоскати, все ще не заспокоївшись після нападів діда Шуляки. І так замислилась, так заходилася з тією сорочкою, що не помітила, як на протилежному боці з’явилась висока постать пана Криштофа Гнатовського. Й налякано зойкнула, коли зовсім поряд заплюскотіла вода.
Випустивши мачушину сорочку у воду, притиснувши мокрі руки до грудей, вона з острахом спостерігала за темноволосим чоловіком, що випливав до неї зі спокійних та прозорих вод Кагамлички.
Пан Криштоф!
Серце Катерини, мов та налякана малесенька пташка, забилось і хворобливо захвилювалося враз у клітині її грудей, а очі з жадібністю вп’ялися у високу постать чоловіка, що виходив з води ось тут, зовсім поряд, і вода збігала з його чорного волосся, із білого тонкого та дорогого полотна його сорочки. Якоюсь частиною розуму вона ще розуміла, що треба хапати корито з відрами та бігти, бігти геть від цього місця й цього чоловіка, який уважно та напружено вдивлявся зараз у неї своїми темними очима. Так, вона це розуміла, але не могла. Не могла не лише обернутися й гайнути вверх стежиною до села, вона не могла навіть поворухнутися чи то зайвого подиху зробити. Ті дивні, ті зовсім недоречні почуття, що викликав у неї оцей чоловік, який зараз мовчки стояв навпроти неї у воді, ті почуття, котрі вона вперто відганяла та заглушувала в собі, нараз висмикнулися із серця на волю, змушуючи його нерівно битися та стискатися від чогось ще незнайомого, пронизливо-солодкого та болісного водночас. Й ось зараз, у полоні його пильних очей, вона вже геть забула, що стоїть перед нею пан, людина, якій вона належить усією душею своєю кріпосною, людина, від якої відділяє її глибока та безкінечна прірва. Ні, у цю мить, божевільну та незвичайну мить, перед нею стояв не пан, а просто чоловік, така ж людина, як і вона сама. Вогонь, що палав у глибині його очей, неначе запалював її зсередини, позбавляючи волі. Вони, оті пронизливі очі, немов чаклунськими чарами, виповнювали її, позбавляли розуму.