Катерина

Пан нахмурився.
— Злодії, кажеш?
Дід Шуляка швидко-швидко захитав головою.
— Так, пане.
Пан помовчав, і далі кидаючи похмурі погляди то на діда Шуляку, то на дядька Василя. Коли ж погляд його, що вдававсь лихим і непривітним, ізнову повернувся до Катерини, вона застигла, запинила дух, неначе впіймана птаха, й тільки серце забилося важко та непокійно. Нерівно забилось під похмурим панським поглядом, який, мов розпеченим залізом, торкнувся заплаканого лиця, пройшовсь по святковій сорочці, вже геть забрудненій кров’ю, та повернувся до очей, збентежених і сумних. І на якусь мить вуличкою опанувала дивна та в’язка тиша. Катерині закортіло геть кинутись від цього пронизливого панського погляду й… воднораз залишитись, аби потонути в ньому.
Пан Гнатовський зщулив очі.
— Ви його вдова? — запитав він зовсім іншим, низьким, глибоким і гарним голосом Катерину, хитнувши головою на Миколу.
Катерина, мов отямившись, заблимала очима.
— Ні… я його наречена, — затинаючись, пробурмотіла вона, а дід Шуляка, немов без нього не могла обійтися жодна розмова, додав, покрутивши свого довгого вуса:
— Та сватати він, пане, сьогодні хотів, а воно он як життя повернуло, зі смертю побрався, а не з Катериною.
І знов незрозумілим, дивним поглядом торкнувся пан Катерининого лиця, від чого важко забилося серце її, помовчав, розмірковуючи про щось, і хитнув головою на дядька Василя.
— Скажіть батькові, нехай зайде до пана Злотника по гроші на поховання, — промовив нарешті пан і, блимнувши востаннє на Катерину, розвернув свого коняку та поскакав вуличкою геть, тільки пилюка полетіла слідком, мов туман, повилась.
Катерина опустила очі. Дивно їй якось було на серці після цієї зустрічі з паном. Он він, виявляється, який, пан її. Дивний…
— Он воно як, — протягнув чи то здивовано, чи то вдоволено дід Шуляка, й Катерина поглянула на нього. Хитруваті вицвілі очі дідові поблискували. — Гроші дав, навіть не просили. Покійний нізащо б не дав, це я вам кажу, як його товариш. — Його погляд, оббігши принишклих односельців, зупинився на Катерині. І в неї відразу ж сяйнула думка: «Зараз осоромить!» І так. Шуляка покректав, прокашлявся та й видав. — А ти, дівко, на очі панові більш не навертайся. Гарна ти вельми, пани таких полюбляють. Принесеш байстря панське, то Килина тебе й у повітку до корови не впустить. Підеш тоді, як Мокрина Ткачиха, у Кагамличку топитися…
Катерину заморозило. Була за дитинства на селі дівка така, осиротіла онука старих Товкачів. Жалували вони її, пестили, не кріпак, а козак думав сватати, вже й сватів заслав той Карпенко, а що вийшло? Приїхав пан Бронислав, зустрів Мокрину… Й не весілля на ту чекало, а місяць у панських покоях. Вийшла, дід із бабою відвернулись, вигнали, пан, що вже набавивсь, також вигнав. Побродила по городах, по добрих людях, а як утямила, що важка, то й кинулась у Кагамличку, не витримала, бідолаха.
Катерина підвелась.
— Ви що, діду, зовсім сором утратили? — крикнула вона, намагаючись не помічати осудливих поглядів декого з селян.
Дід Шуляка зморщив носа.
— Хіба мені повилазило? Чи не бачив я, як глядів на тебе цей пан, вража дівко? Та ти…
— Годі вам, діду, — мов отямившись, раптом озвався дядько Василь. — І чого ви прискіпались до дівки? Хоч до сина мого повагу майте, до Миколи, який так любив Катрю.
Дід Шуляка невдоволено зморщив чоло, покрутив своїм гачкуватим носом, але змовчав, тільки блимнув на Катерину недобрими очиськами. Узагалі старий, як і дочка його, ще досить молода, пишна та пихата вдова Горпина, був пліткар нівроку. Ще й більш від того, цей хитрий дід лихіший був за будь-яку сільську бабу язикату — мов лис, крався селом, вивідуючи та винюхуючи, що можна цікавого, й не було в селі родини, котра б не попала на гострий язик старого вовкуна. Усе ж бо він знає, за кожного розповість такого, що людина й сама про себе знати не знає. Катерина завсіди його не любила й намагалась від нього одмикувати, щоправда, він досі не надто й цікавивсь нею.
Іван узяв її за руку.
 
— Ходімо, Катруню, не день же нам тут стояти. Мама… — Він заплакав. — Мама чекає на Миколу… живого Миколу, нехай пораненого, але живого. А кого ми їй привеземо?
Дядько Панас Мірошник цьвохнув кобилу, і вона потягнула в село свою страшну ношу. Катерина, не відриваючи болісного погляду від спокійного, якогось просвітленого лиця Миколи, попростувала слідом.
***
— Ну, й де тебе нечиста сила носила?
Не встигла Катерина ще й до двору увійти, як до неї шулікою підлетіла мачуха.
Катерина підвела заплакані очі.
— Миколу зарізали… на смерть…
Килина скривила лице так, мов кислиць покуштувала.
— Та хай їм трясця, тим Миколам, про мене, так нехай їх усіх повирізають, менше світ бруднитимуть! — і плюнула собі під ноги. — Ти мені краще скажи, як сміла ти так учинити, без мого відома, га? Сватів закортіло від того блазня? А що дістала? Будеш знати, як без батьківської волі вчиняти…
Катерина зблідла.
— Тітко Килино, що ви таке кажете?
— Правду, правду кажу. А що, пече? Та ще не так буде пекти, як я рогача вхоплю. Та я за те, що ти підмовила батька дати згоду на те бісове сватання, тебе…
— Облиш її, Килино!
Голос батька, який, мабуть, уперше заступивсь за Катерину, обірвав галасливе верещання й палку річ Килини, і щось таке було в тому голосі, що та втихла відразу ж, обпаливши Катерину злим поглядом.
— Що, й тебе вона вже нацькувала? — запитала тільки чоловіка з образливою гіркотою, але той, мов не почувши її, звернувся до доньки, яка стояла біля воріт ні жива ні мертва, ледве тримаючись на ногах.
— Помер? — запитав тільки тихо, наближаючись до Катерини та зазираючи в її заплакані очі.
Вона слабко хитнула головою.
— Помер, — відповіла тихо-тихо й раптом гойднулась, відчуваючи, як тікає з-під нетвердих ніг земля. — Помер, — повторила ледь чутно й, жалібно поглянувши на батька, заридала. Хитнулась ізнову й упала б напевно, якби не міцні батьківські руки, що підхопили її.
Отямилась вона на лаві, на якій ще вранці лежала Домна, й відразу не могла ніяк утямити, чого ж це вона лежить, коли надворі ще видко. Вона ж сватів мала виглядати… Від Миколи… Микола!
Микола ж помер!
Згадка, болісна та страшна, враз торкнулася затьмареного важким забуттям розуму, й Катерина застогнала.
Господи ж Боже! Микола помер!
— Отямилась? — почувся тихий голос Ярини. Вона стояла поряд і тривожно вдивлялась у її лице.
— Катрусю, як ти?
— Микола, — видихнула у відповідь Катерина й заплакала. Перед очима майнуло веселе сірооке лице. Його більше немає, він полишив її назавжди, той рудоволосий парубок.
Ярина всунула їй кухля з водою.
— На, випий, краще зробиться.
— Не зробиться, — похмуро відповіла Катерина, але воду випила. — Уже ніколи не зробиться мені краще, Ярино.
— Не говори так, час лікує, — заперечила Ярина.
— Можливо, — байдужим голосом відгукнулась Катерина, думаючи про те, що треба б устати, підвестися з цієї лави, яка ще берегла Домнин біль, а сил геть не було. — Мачуха де? — запитала тихо.
— Із бабою Ганкою пораються в дворі, — відгукнулась Ярина. — Батько як заніс тебе непритомну до хати, вона мало не скаженіла, так верещала, щоб будив ледащо, та ще й баба підпряглась. Але батько мене здивував, вигнав їх із хати, щоб не чіпали.
Коли ж увіходить мачуха.
— Ну що, виспалась, ясная панночко? — просичала вона, кидаючи на стіл брудну ганчірку. — Геть ви з Домною подуріли, чи що? Одна вклалася, й ти туди ж, ледарко, до лави? А нам з бабусею робити за вас.
Катерина змусила себе сісти.
— Мені зробилося зле…
— А мені добре? — перебила мачуха, свіркнувши злим поглядом. — А чи матері моїй старенькій? Ось що, Катре, ще раз утнеш таке, я знайду, як тобі віддячити, й батька не побоюся, з’явилась мені хоробра… але я ще тобі віддячу, затям це в голові своїй придуркуватій!